У святині «їде» покрівля

На самому в’їзді до села Вільховиця, що на Мукачівщині, височіє унікальна пам’ятка архітектури — дерев’яна церква святого Великомученика Дмитра. Святиню звели ще в ХVII ст., і наразі тутешня громада робить усе можливе, аби вберегти дерев’яний скарб і туристичну візитівку краю від руйнувань. Проте вільховинці не всесильні: на необхідну вже кілька років реконструкцію даху грошей не мають.

«Церкву збудували з дубових колод у ХVII сторіччі в сусідньому селі Бистриця, а коли там пізніше з’явився мурований храм, дерев’яну перенесли 1910 року до Вільховиці, – розповідає закарпатський краєзнавець і мистецтвознавець Михайло Сирохман. – Як це часто трапляється, храм перебудували: спростили форму вежі, замінили перекриття над навою та вівтарем, зрізали кронштейни піддашшя на західному фасаді бабинця, розширили отвори вікон. Та споруда зберегла найголовніше – архаїчний вигляд видовженої нави з п’ятигранним вівтарним зрубом». Пан Михайло каже, що особливої уваги заслуговує одвірок, збудований у стародавньому стилі: верхню його частину вирізано фігурною аркою, а сам одвірок декоровано прадавніми «соняшниками» та орнаментами. Колись церкву прикрашав старий іконостас з образами місцевих іконописців XVII сторіччя, але його на початку 90-их демонтували.

Усередині храму – старовинні ікони минулих століть, рушники. Навколо церкви розкидані могили. Навпроти нещодавно прибудованого піддашшя – дерев’яна лавиця, трохи далі встановлено розп’яття. Вхід до храму зовсім крихітний, але повсякчас уквітчаний – так вільховинці турбуються про церкву.

Сьогодні святиня є однією з визначних пам’яток дерев’яної архітектури краю. Зведена без жодного цвяха, вона презентує бойківський тип споруд. Тут досі справляють богослужіння, весілля, обряди поховання. Щонеділі з районного центру сюди спеціально приїздить священик. В усі інші дні церква зачинена – ключ є тільки в її куратора з 30-літнім стажем Миколи Русина, який живе неподалік. «Подивіться, яка краса в нас, – каже пан Микола, –  і ця краса гине. Ще трохи – і дах рухне. З крівлею нічого вдіяти не можемо, бо не маємо грошей. Ми просили полагодити храм. Обіцяли нам торік, що допоможуть, але до діла так і не дійшло. Ні копійки не дали. А воно знаєте в скільки обійдеться?.. Туристи захоплюються нашою церквою, але як надовго, тільки сам Бог знає».

Під час богослужінь, аби сховатися від негоди і вмістити якомога більше люду, вільховинці власноруч добудували перед входом до святині піддашшя і покрили його… бляхою. Власне, саме під таким «покриттям» дерево пріє і швидко зогниває, не кажучи вже про те, як ріже око усім туристам і краєзнавцям. Самі ж сільчани кажуть, що виходу не мали, хоча й добре розуміють, що це пам’ятка і її треба берегти, а не нищити «залізом».

Узимку, коли вдарять люті морози, гріються невеличким електрокаміном. Проте через сильні вітри змушені були обшити каркасні перегородки деревинно-волокнистою плитою. Найбільше ж клопоту завдають саме дощі: дерев’яна крівля вже старенька, трухлявіє. «Головне – крівлю передусім відремонтувати, а де тепер її взяти? Дах залізом не можна «затягувати», треба спеціальним ґонтом перекрити (себто невеликими фігурними дощечками), майстрів-ґонтарів відшукати», – зауважує пан Микола.

Поряд зі старовинною де­рев’яною в 2002 році звели більш сучасну церкву – усе зусиллями та виключно коштами сільської громади. Наразі тут завершуються оздоблювальні роботи. «Люди все будували тільки за власні гроші, без допомоги спонсорів і меценатів. Що можемо зробити – то все самі. А ніхто й не допоможе, бо нікому того не треба».

Нині на Закарпатті 115 де­рев’яних храмів. А ще років сто тому їх було у вісім разів більше. Бо ж дерево не камінь – матеріал недовговічний, легко займається, «цвіте» від надмірної вологості. Микола Русин наголошує: якщо берегти і вчасно реставрувати дерев’яні храми, то вони ще довго тішитимуть око закарпатців і гостей краю. Адже таких духовних архітектурних скарбів у цілому світі – одиниці.

Надія Вишневська