Тривале повернення

Наприкінці березня закарпатське письменство відзначило 90 років від дня народження свого гідного сина – поета Андрія Патруса-Карпатського. Торжества відбулися у доволі скромній, родинній атмосфері.

Проте для самої сім’ї, яку на Закарпатті представляє дочка пана Андрія, його онуки та правнуки, найважливішим став приїзд сина Патруса-Карпатського – Ігоря Куцевича. Він нетривалий час проживав в Ужгороді, потім мандрував із матір’ю містами Радянського Союзу, оселившись у Санкт-Петербурзі. І от уперше за 60 років приїхав вклонитися землі, яку, виявляється, ніколи не забував.

Чи варто вважати закарпатцем людину, що не народилася у нашому благодатному краї? Чи можна назвати людину, що, потрапивши на Закарпаття через 60 років, сказала: це моя земля, – не закарпатцем? Він не був у місті, де почалося формування його світогляду, де вчив перші літери алфавіту, більше, ніж півсторіччя. Усе його життя, сповнене злетів і розчарувань, наукових досягнень і пошуку місця у капіталістичних реаліях, минуло в іншій країні. Він долав кар’єрні сходи і здобував особисті перемоги, мабуть, втрачав і котився, і знову здіймався…

І так гарно володіє мовою, почутою тут, на околицях Радянського Союзу. У цьому знанні – ані натяку на націоналізм чи будь-яку фобію, можливо, лише аура ностальгії…

Син знакового для Закарпаття поета і громадянина Андрія Патруса-Карпатського знову приїхав до рідного, незважаючи на такий малий період прожитого тут часу, Ужгорода. Ігор Куцевич прибув, аби відзначити із рідною по батьківській крові сестрою 90-річчя батька, у пам’ять про нього…

– Ми віднайшлися з сестрою два роки тому. Шукаючи відомості про батька в Інтернеті, я наштовхнувся на повідомлення про нову його книжку, видану, звичайно, посмертно. Зателефонував головному редактору, і той сказав: «А ви знаєте, що у вас є сестра?» Відверто кажучи, я сподівався, що батько не лишив мене самого, але звістка про сестру мене дуже потішила. Практично, того ж року сестра приїхала до мене в Пітер. А ось зараз я тут.

Складний життєвий шлях Андрія Патруса-Карпатського неоднозначний, як історія нашого краю. Відрахований за симпатії комуністичній ідеології із Хустської гімназії у 30-ті роки минулого сторіччя, через кілька десятиріч він опинився вже у радянських таборах за співпрацю із буржуазним Чехословацьким урядом. Мама пана Ігоря, аби не розділити важкого шляху буремного чоловіка і врятувати маленького сина, змушена була розірвати з ним стосунки і покинути місто…

– Я не суджу ані батька, ані матір… Складні часи, а за таких обставин кожен вирішує, як йому йти далі. Звичайно, я надто мало пам’ятаю про батька. Але ось такий епізод чомусь закарбувався. Мені, мабуть, років зо два було. Сиджу біля татових ніг і скубаю його за шкіру. Він мені раптом каже: «Ти не думаєш, що мені боляче?» І мені, мов блискавка: «А дійсно… Йому ж боляче!» Чому я це запам’ятав, не знаю… Але мені здається, що саме з тих пір я намагаюся зважувати, що мої вчинки когось-таки можуть зачепити…

Пан Ігор майже півсторіччя мешкає у Санкт-Петербурзі. Він доктор психологічних наук. Сфера його наукових досліджень свого часу викликала інтерес багатьох закритих для загалу професійних кіл. Ціла науково-практична лабораторія працювала над дослідженням психологічної придатності потенційних фахівців для тієї чи іншої галузі. Проте часи змінюються, а з ними – і пріоритети. Однак те, що рятувало і рятує цього імпозантного пана, має генетично закарпатське походження – він пише вірші.

– Поезія – моє давнє захоплення. Інакше, зрештою, і не могло бути, адже я виріс серед книжок, яких у батька було чимало. Поезія – це своєрідне море, це хвилі, які впіймавши, пестять, несуть, і противитися цьому нестримному рухові неможливо. Для мене поезія і причетність до неї – це справжнє щастя. Чи маю я читачів? Сказати, що за моїми збірками вишикувалися черги, не можу, але певне коло шанувальників є. І знаєте, усвідомлення того, що твої книжки лежать на полицях книжкових магазинів в одному ряду зі світовими іменами, зігріває егоїстичну душу…

Його батько писав усе життя. Навіть у 9-річному засланні хтось із братів по нещастю каліграфічним почерком виписував його вірші, ілюстрував їх. У тих словах – роздуми про сьогодення, мрії про майбутнє, спогади про улюблені синьо-фіолетові карпатські гори…

– Як я ставлюся до батька? Звичайно, як до людини, яка подарувала життя, навіть не мені – моїй кровній сестричці… І, звичайно ж, як до поета. Безперечно, багато у його творчості – того, що писалося на потребу часу, і я, боронь Боже, його за це не суджу… Але є рядки, які свідчать: перед нами справжній поет. Ось послухайте оцю фразу «В далині широкій і на серці – спокій…». Скільки у ній тиші, роздумів і простору… Я її ніколи не забуваю!

Перше знайомство з успішним російським науковцем, зі смаком убраним, досконало вихованим, налаштовує на певне ставлення. Ти змушений постійно бути готовим до особливої зверхності, властивої жителям індустріальних та інтелектуальних столиць. Але пан Ігор, який досконало володіє українською, руйнує стереотипи…

– Я кілька років ходив до української школи. Почав в Ужгороді, далі була Івано-Франківщина, потім ми переїхали до Трускавця. Та й початок студентського життя у Львівському медінституті залишили помітний слід і в душі, і в пам’яті. Потім, уже в Санкт-Петербурзі, я довший час виписував українські видання. Українське життя й досі цікавить мене…

Він приїхав буквально на кілька днів. Непросте життя у сучасній Росії змушує пенсіонера щоденно дбати якщо не про хліб, то до хліба. Він одразу упізнав дім, у якому жив ті кілька років у дитинстві, але не дуже пам’ятає, де знаходиться школа, до якої встиг піти. Жадібно розпитує, як тут живеться, намагається не зловживати гостинністю, але радо, хоча й стримано відповідає на всі питання.

– Коли я знову побачив крізь вікно ці гори, одразу зрозумів: це моє. Мені тут якось легко дихається, усе мені тут наче рідне. Я б жив тут… Але розумію, що час назад не повернути і надто міцно буденність прив’язала мене вже там…

Незручність першого знайомства поволі тане в процесі розмови. З’являється щирість, інтерес і спільні хвилюючі теми… Але часу немає: кафе, де ми спілкуємося, заповнюють галасливі відвідувачі, сестра і дружина співрозмовника поспішають до жіночих клопотів, а через день син закарпатського поета повернеться у місто, в якому живе ось уже майже півсторіччя. На прощання дарує свою збірку, залишає візитівку і вписує туди всі телефони. Він так радо тримає цю, два роки тому віднайдену нитку, яка міцно й назавжди пов’язала його із цією землею і з тими людьми, які йому рідні…