Тарас Деяк: «В бою ми залишаємо останню гранату для себе»

 Наприкінці серпня до зони АТО з Ужгорода виїхало 9 членів молодіжної спортивно-патріотичної організації «Карпатська Січ». Хлопці увійшли до складу Добровольчого українського корпусу, який допомагає регулярній армії утримувати підступи до Донецького аеропорту. Днями вони повернулися додому – без втрат і поранень. Про те, що бачили на передовій, «Ужгороду» розповів керівник «Карпатської Січі» Тарас Деяк.

– Тарасе, рішення піти добровольцем на війну в Тебе визріло вже давно. Чому поїхали саме в серпні?

– Так, ми давно готувалися, проводили вишколи, шукали однодумців. Але мусили чекати наказу на виїзд. Наказ надійшов наприкінці серпня – тоді сепаратисти й російські війська почали активний наступ на Донецький аеропорт і побратимам з ДУКу терміново знадобилася підтримка.

– З якими думками їхали?

– Їхали здобувати перемогу. Не так давно ми поховали нашого побратима Ореста – він був бійцем батальйону «Айдар». Чимало інших наших хлопців полягло вже у цій війні, тому дуже хочеться її припинити. Було в серці й бажання помститися.

– Вас одразу відправили на передову?

– Ні. Спочатку ми приїхали на базу Добровольчого українського корпусу між Дніпропетровськом і Донецьком. Там хлопці й дівчата тренуються перед тим, як йти на війну. Нас десятьох (десятий – хороший товариш із Донецька) сформували у 5-ий відділ штурмової роти, ще трохи підівчили, познайомили з командуванням (командири беруть лише перевірених бійців) і лише тоді відправили на чергування на блокпост. Після того, як ми там трохи призвичаїлись, було вирішено, що вже можемо йти на передову – в село Піски, яке фактично межує з територією Донецького аеропорту. Його атакують щодня, і наші бійці його щоразу героїчно відбивають. Наші – це ДУК, 93 механізована бригада і батальйон «Дніпро-1». Сепаратисти всіма силами намагаються взяти нас в оточення і розбити. А наше завдання – тримати позиції.

– Захисну амуніцію ви мали?

– Так, купили її ще в Ужгороді. Щось придбали на власні кошти, а з чимось допомогли благодійники. Один ужгородець (він не хоче, аби називали його ім’я) подарував нам велику суму, на яку ми придбали чимало потрібних речей. Фактично ми їхали повністю готовими, тільки без зброї. Її нам дали на базі ДУКу.

– Чи не боялися ви йти на передову від ДУКу, який фактично є частиною Правого сектору? Бо відомо, що саме Правий сектор сепаратисти ненавидять найбільше і їхніх бійців живими з полону не відпускають.

– Це правда, «правосеків» у полоні катують до останнього. Тому всі ми в бою залишаємо останню гранату для себе, аби лише не здаватися в полон. Та коли їхали, про це намагалися не думати. Мене взагалі дратує, коли рідні солдатів проводжають їх і плачуть, ніби вже на похороні. Ми не їдемо вмирати.

– Які завдання ви виконували на передовій?

– Штурмова рота ДУКу виконує різні завдання, починаючи від розвідки і закінчуючи зачистками, прикриттям позицій артилерії, мінометів, танків, БТР-ів, ракетно-артилерійської «Зушки» та наших позицій, коректуванням вогню артилерії та мінометів. Одним словом, ми даємо фізичну оборону, оскільки піхоти в армійців на наших спільних позиціях дуже мало. Один з відділів почергово мав охороняти коректувальника. Цей хлопець із Правого сектору відшукував позиції бойовиків, дані передавав армійцям, а далі по них починала «працювати» артилерія. Цей навідник, зрозуміло, був для нас усіх людиною дуже потрібною, тому його охороняли добре. Ми також ходили з ним у нічні вилазки. Одного разу потрапили в засідку. По нас били з усього, з чого лише можна. В першу хвилину половина інформації, яку отримав під час військової підготовки, з голови вилетіла, але потім я опанував страх і все робив так, як треба. Насправді ж нам тоді просто повезло, бо сепаратисти через деякий час самі припинили обстріл. Якби продовжували, ми б навряд змогли вийти живими з-під куль.

– Який урок виніс із цього бою?

– Головне – слухатися командира. Якщо він розумний і ти йому довіряєш, мусиш виконувати все, що він каже. Дуже багато хлопців, на жаль, заплатило своїм життям через те, що не виконували команд. Звичайно, є й трагічні збіги. Ось ми одного разу пішли після нічної вилазки спати у напівзруйновану хату, а на подвір’я залетіла міна, яка вбила одного побратима. Від таких випадків ніхто з нас не застрахований.

– Село Піски загалом дуже розбите?

– Майже вщент. Воно спочатку було під сепаратистами, потім наші його відбили. Тепер по ньому «луплять» бойовики, намагаючись нас дістати. Тому цілих хат там, мабуть, і не залишилось. Більшість жителів з Пісків уже давно виїхали, але кілька стареньких усе ще лишається. Вони майже постійно сидять у льохах. Люди там налякані, але до наших вояків ставляться непогано. Хоча, якщо чесно, ми їм не довіряємо. Одного разу принесли нам попити компот, то я довго думав, пити той компот чи ні.

– Ви воювали поруч із регулярною армією. Що скажете про її військовиків?

– Героїчні хлопці. Їм дуже важко на цій війні, бо багато хто не розуміє, для чого має воювати. Їх зрадило командування, часто вони самі керують підрозділами. Ми бачили, наприклад, як замість командира армійцями фактично керував рядовий. Ми питаємо, де їхнє командування, а вони відповідають: той уже два тижні на нараді, той пішов на лікарняний – вони там лишилися самі. Ще й ходять усі обірвані: штани – з одного набору форми, кітель – з іншого; на ногах – у кого кросівки, у кого взагалі туфлі, у кого гумові тапочки. Не дивно, що вони дуже злі на своє керівництво, не мають до нього жодної довіри. Скільки разів так було, що ми могли би піти вперед, просунути лінію фронту далі! Але стоїмо на тому самому місці, бо наказу немає…

– Між вами була взаємодія – чи армійці до вас ставляться з недовірою?

– Взаємодія є, як і всебічна підтримка. Армійці з нами часто ділилися боєприпасами, давали їжу, воду. Коли могли, то ми допомагали. Вони зверталися до нашого медика не раз, та й взагалі просили, аби ми не покидали цих позицій. Мені здається, ми своїм запалом і патріотизмом підтримуємо їхній моральний дух.

– Як на передовій сприйняли новину про перемир’я?

– Ми всі були просто вражені, я ледь не заплакав, коли почув про це! Яке перемир’я! Нас як обстрілювали, так і продовжували обстрілювати. Щодня, точніше щоночі, починалося те саме.

– Чому ж тоді ви вирішили повернутися?

– Я не хотів їхати, але хлопці вмовили. Просто через деякий час у солдата прокидається якийсь нездоровий азарт, коли страх зникає і тягне зробити якусь героїчну дурницю. Ми це на собі відчули, коли під час перестрілок починали кричати противнику: «Давай, стріляй, я тут!» – чи співати пісні. Одного разу я спіймав себе на думці вибігти з укриття просто на сепаратистів. Добре, що схаменувся, бо це явно був би мій останній вчинок. Командування порадило нам трохи відпочити вдома. Ми послухалися. Не останнім аргументом для нас стала новина про те, що в Ужгороді колишні «регіонали» знову рвуться до влади. Але думаю, дуже скоро ми повернемось у зону АТО, бо війна ще далеко не закінчена.