Синдром кільки

До обласного центру щодня з’їжджаються тисячі краян з різних куточків Закарпаття: хто на роботу, хто на навчання, хто просто у справах. Та й самі ужгородці не сидять на місці– подорожують. І всі щоразу стикаються з усілякими проблемами в наданні послуг перевізниками.

Фахівці відзначають, що нині з найгіршими показниками якості надання транспортних послуг «лідирують» Хустський, Тячівський, Воловецький, Міжгірський райони. Ба більше, за словами голови правління ВАТ «Закарпатавтотранс» Міклоша Коссея, у деяких селах цих районів навіть немає офіційного транспортного сполучення. А доки районні ради розглядають доцільність запровадження певних маршрутів, цей простір швидко освоюють маршрутники-нелегали, себто ті, хто працює за межами правового поля.

Хто крайній?

На автостанції «Ужгород-1» пасажири нарікають, що доволі часто їм доводиться їздити до найближчого Мукачева стоячи. Це попри те, що вони купили в касі квиток із визначеним місцем саме на цей рейс. Пані Марія розповідає, що скаржилася вже кілька разів, та щоразу лише чула від водія: «Я тут до чого?! То вам касирка продала. А я мушу їхати. У мене графік».

Насправді ж, як пояснює начальник Мукачівської автостанції Андріана Екман, така ситуація лише на маршрутах приміського сполучення (протяжністю до 50 кілометрів). Тут автобуси мають право провозити не тільки сидячих, а й стоячих пасажирів. Що стосується більш віддалених рейсів, на кшталт Ужгород-Рахів, то квитки, за її словами, мають продавати лише з наданням місць для сидіння. Але, як зізнається постійна пасажирка саме цього рейсу Лариса, доволі часто ці автобуси нагадують консерви, які водії набивають попутниками.

Не секрет, що, покинувши межі автостанції, аби підзаробити, водій рейсового автобусу починає підбирати «гривні» на дорозі. А стоячі пасажири часто ташками  забивають прохід і створюють чимало незручностей усім, хто потрапив до такого транспорту. Насправді ж і вони не винні – в області таки не вистачає автобусів, аби задовольнити потреби всіх, кому треба їхати.

Вибратися хоч якось

До прикладу, іршавці скаржаться взагалі на брак рейсів у святкові дні, а рахів’янам, аби дістатися обласного центру, доводиться тягтися в дорозі щонайменше 6 годин. А ще й «убитою» дорогою… Тим же шляхом їздять і хустяни з тячівцями.

Волівчани, як і свалявці, вже просто змирилися з такою недосконалою транспортною системою. Та найбільше їх не задовольняє брак сполучення між селами, адже через це до деяких мусять добиратися навіть пішки. Єдине тішить, що все ж через їхні населені пункти проходить основ­на залізнична артерія області. Тож тамтешні мешканці вже звикли «кочувати» з Волівця чи то Сваляви поїздом або ж електричкою до Мукачева, а звідти до Ужгорода можна дістатися й маршруткою.

І справді, доїхати до обласного центру з сусіднього міста над Латорицею таки не проблема, адже в цьому районі доволі зручне транспортне розгалуження. «Лише автостанція Мукачево в день відправляє близько 700 рейсів в усіх напрямках. У найбільш масових– Ужгород і Берегово – автобуси вирушають майже кожні 15–20 хвилин. Що стосується віддаленіших маршрутів,– продовжує Андріана Екман, – таких, як Рахів, Ясіня, то перевезення виконуються з періодичністю в 40–50 хвилин. Також для зручності пасажирів,  є попередній продаж квитків на міжнародні рейси – у Словаччину, Чехію, Італію».

Насправді ж, як пояснює Міклош Коссей, якщо є нестача рейсів у певних районах, за це повинні відповідати районні адміністрації, адже вони мають подавати замовнику, яким є обл­держадміністрація, пропозиції стосовно задоволення транспортних потреб населеного пункту. Та при тому, що самі ж керівники районів скаржаться на недостатнє охоплення транспортним сполученням, мовляв, через це вони втрачають туристів, – жодних дій з їхнього боку вже тривалий час не спостерігається. Може, до ладу не знають власних можливостей?

… і дороги

За словами начальника мукачівської станції, питання щодо незручностей виникають як у перевізників, так і в пасажирів. Найчастіше останні скаржаться на поведінку й невихованість водіїв. Про це можна одразу телефоном повідомити перевізника, аби вжив заходів до нахаби. Ще багатьом не подобається, що кермувальники на ходу курять. «Часто бувають також скарги про зриви перевізником рейсів без поважних причин. У такому випадку ВАТ «Закарпатавтотранс», як безпосередній учасник транспортного перевезення, звертається про порушення перевізником умов договору до замовника, яким є обласна адміністрація, а та виставляє штрафні санкції».

Перевізники ж зазвичай нарікають на погані дороги, особливо в гірській місцевості Рахівського та Міжгірського районів. І, як завжди, на нерентабельність перевезень у зв’язку з подорожчанням пального й обслуговування транспортних засобів. Та найбільше обурюються, що нелегальні перевізники перехоплюють у них пасажирів. До речі, приватники виявилися спритнішими й уже нині контролюють майже весь пасажиропотік у краї.

Комусь і на лавиці добре

Звичайно, у деяких випадках зручніше дістатися пункту призначення з вітерцем у маленькій маршрутці, хоч і сидячи на дерев’яній лавиці. Але, за словами голови правління ВАТ «Закарпатавтотранс», ці транспортні засоби здебільшого переобладнані на пасажирські із вантажних, тому не відповідають стандартам перевезень людей. І ніякого страхування життя на випадок дорожньо-транспортної пригоди. «Придбавши квиток у касі автостанції, ви автоматично сплачуєте внески за страхування життя. Тож у разі будь-якої ДТП підприємство зобов’язане відшкодувати збитки», – продовжує Міклош Дюлович. Хоча чути про такі випадки наразі не доводилося.

І насамкінець: при всіх цих недоліках із 17 квітня на Закарпатті зросли тарифи на перевезення пасажирів на приміському та міжміському обласному сполученні. Тепер, замість 22 копійок за один пасажиро-кілометр, закарпатці платять 26. Подорож з «комфортом» кільки в бляшанці коштує:

Ужгород–Мукачево – 14,4 грн;

Ужгород–Хуст – 31,85 грн;

Ужгород–Тячів – 40,37 грн;

Ужгород–Рахів – 64,29 грн;

Ужгород– Великий Бичків – 52,33 грн;

Ужгород–Міжгір’я – 49,35 грн;

Ужгород–Сільце –23,03 грн;

Ужгород–Великий Березний – 12,66 грн;

Ужгород–Перечин – 6,7 грн.