Ужгородська ЗОШ №3: зберігаючи традиції, впроваджуємо новації, які роблять шкільні будні повними справжнього цікавого життя.
Представляти Ужгородську ЗОШ №3 закарпатцям не потрібно. Вже кілька поколінь ужгородців на питання «Яку школу закінчував», почувши відповідь «Третю» – з розумінням скидують догори брови і хитають головою. Бо третя школа – це бренд. У освіті. У традиціях. У вихованні кількох поколінь справжніх ужгородців. Нині – це єдина у Закарпатті школа з російською мовою викладання усіх предметів. Спеціалізація школи – англійська мова. Її тут викладають фахово, посилено і дуже серйозно. Другою ж іноземною мовою, яку тут вивчають, хоч і факультативно утім, з ряду причин дуже охоче – вже ось рік як є чеська. Чому так сталося, чим живе школа і у якому настрої наблизилася упритул до останнього дзвінка цього навального року – наша розмова з директоркою цитаделі знань Світланою Фесенко.
– Світлано Сапаргалієвно, третя школа і раніше була особливою. Одначе, відколи ви тут директор – у школі, кажуть, наче повіяв вітер, що вдихнув нове життя у старовинні традиції закладу. При цьому, не розвіявши добрі звичаї і надбання, здобуті попереднім легендарним директором Тетяною Петрівною Тищенко, яка віддала школі чверть століття. Як це вдалося?
– На лінійці, де мене представили як директора, я казала, що сама закінчила у якомусь-там-далекому році 11-ту школу. Але вже у той час третя школа це був бренд. Цей статус мені і слід було підтримати і зберегти. Це було головним завданням. Коля я почала вникати у процеси, які мене тут оточували, у першу чергу я звернула увагу на те, що слід зробити так, щоб школа стала «м’якшою» для дітей. Трохи більше повернулся до них обличчям.
Школу треба було ремонтувати. Дітям конче були необхідні якісь гуртки у післяобідній час. При цьому слід було продовжувати традиції, які тут були закладені. Ось таким шляхом я й пішла.
Перше, що ми зробили – це минулоріч на міністерському рівні затвердили програму вивчення чеської мови як другої іноземної. Ми мусили вибрати другу іноземну мову, як школа, яка поглиблено вивчає англійську. Можна було б обрати, скажімо, німецьку… Але за ті дві години на тиждень опанувати її учням було б складно. А оскільки, яки виявилося, багато наших випускників й так наймали собі репетиторів, щоб вивчати чеську мову, бо готувалися до вступу у вузи Праги, то ми й обрали чеську. Це слов’янська мова, її легше опанувати, не перемикаючи увагу з вивчення англійської, російської, української. Спочатку ми завели гурток вивчення чеської мови. А згодом розробили і затвердили програму вивчення чеської мови, за якою зараз почали займатися два п’яті класи. І наразі ми єдина в Україні школа, яка вивчає чеську мову. Ми цією програмою ділимося. З мукачівською школою, виноградівською…
– Чеська мова! Третя школа – це ж «Масарикова школа», збудована за часів Чехословаччини.
– Так, історична складова теж зіграла свою роль. Минулого року один з наших учнів – нині вже студент, майбутній політолог Микита Найгебавер написав дуже серйозну фундаментальну роботу про історію нашої школи. І ось так ми дізналися, що наша школа стала сотою «Масариковою школою». У 1932 році чеська будівельна фірма «Rako» збудувала нашу школу. За ініціативи Масарика таких шкіл збудовано у всій Чехії дуже багато. На фасаді ми мали табличку «Ювілейна Масарикова школа».
У рік, в який я почала працювати тут, цією темою у нас були захоплені усі. Ми вивчали хто який вклад вніс у збудування школи, хто був архітектором, вишуковували старовинні фото з її зображенням… Це було дітям цікаво. Ми навіть написали із подякою листа у чеську фірму «Rako», розповівши, що ми досі ходимо по цій якісній плитці, якій вже понад 80 років, а вона не стерлася, не покололася.
– Мабуть це все зіграло роль у партнерстві з Чехією. Вони ж допомагали вам «поставити» вивчення мови?
– Звісно! Вони нам надали підручники на рівні оксфордських. Посібники. Так почалася наша співпраця з чеським краєм Височіна. Через цю дружбу, яку зорганізував Володимир Чубірко, нам допомогли відремонтувати частину крила школи, у якому раніше були шкільні майстерні. Там була пустка і закиненість, майстерні не діяли. Чеські друзі нам зробили ремонт і подарували цілий клас із сучасним обладнанням, інтерактивною дошкою. Це, ймовірно, було у партнерстві із коштами обласного бюджету. Але в кінцеворму результаті ми маємо чудові умови, у яких діти можуть вчитися. І не тільки вчитися, але й займатися у гуртках…
– Я чув тут у вас дозвілля поставлено дуже весело і активно. На уроках фізкультури діти танцюють…
– Так, і танцюють, і все у нас є. Ми намагаємося зробити навчальний процес максимально цікавим для дітей. Адже вже довгий час як з’явилася така нахороша тенденція – діти, починаючи приблизно із четвертого класу починають не любити школу. Бо вона їх замучила. Уявіть собі: висидівши 5-6 уроків, треба прийти додому і після короткої перерви займатися знову уроками. Дітей перевантажують. Сучасна навчальна програма повна речами, які дітям у їхньому віці і у такому форматі є важкими, іноді й непотрібними. Але ми мусимо виконувати програму. Тому стараємося її, у чому можемо, спростити, зробити цікавою. А після уроків – залучити дітей у гуртки. У нас прекрасні вчителі. Хтось із них займається орігамі, хтось бісероплетінням, хтось – вишивкою. Дітки із задоволенням долучаються до цих занять. Утім, ходімо, я вам усе покажу.
Світлана Сапаргалієвна веде будівлею школи і показує роботи дитячої ізостудії, розвішані на стінах коридорів. Портрети випускників-медалістів цього року, намальовані художником. Історичні артефакти у фигляді мармурових таблиць з іменами медалістів минулих років. Тут до цього ставляться серйозно. Адже кредо школи «Не кількістю, а славою». Прекрасні світлі класи. На підлозі – ламінат, на вікнах – жалюзі та ролети. «Звісно, багато чого робиться за допомогою та коштом батьків.» — зізнається директор, — «Адже на поточні витрати ми не отримуємо ні копійки, а школу потрібно мити, прибирати фарбувати. Але ми і самотужки вже зробили багато чого». Пані Світлана показує світлий спортзал, затишний внутрішній дворик, який раніше був просто звалищем поламаних парт, а тепер є оазою для відпочинку на перерві.
Дорогою нам зустрічаються старшокласники, кі зупиняються собі просто поговорити з директором. Це випускники цього року, які саме у ці хвилини складають іспит. Дехто з них вже «відписався» і, ставши на перила сходів, зазирає через вікно як там справуються однокласники. Це, не боячись отримати від директора осудження чи зауваження. Повна демократія і рівність. Хлопці жартують на тему іспитів та останнього дзвоника, дівчата, побачивши фотоапарат, розгортають перед об’єктивом прапор з емблемою школи, яким пишаються. Поруч із державним, чиньо-жовтим. Емблему створив учень школи і отримав за це на урочистій лінійці іменний годинник.
Своїх тут люблять. Усіх 564 учнів. І їм тут добре. Це відчувається, це витає у повітрі і стає заздрісно, що чиїсь шкільні роки вже позаду.
Йдучи зі школи, озираєшся, фотографуєш квіти на підвіконнях, тисячукрат відфотографований фасад і розумієш, що з останнім дзвінком цього року життя ту не зупиниться. Бо у кабінетах і класах тут – правильні люди, справжні ужгородці. Дорослі і ще юні. Нинішня і майбутня слава Закарпаття.
Залишити відгук
Щоб відправити коментар вам необхідно авторизуватись.