Так гарно, ніжно, з любов’ю може написати про іншу людину лише той, хто її добре знав. Слова Лариси Липкань розчулили кожну клітинку моєї не надто романтичної душі.
Дійсно, Галя Ларіонова, а з нею був знайомий з 1981 року, коли після факультету журналістики ЛДУ ім. І. Франка приїхав працювати на Закарпатський телерадіокомітет, була чарівною і вродливою, а її привітна й лагідна усмішка дарувала оточуючим радість. Згадую, як наступного року наш ФК «Журналіст» Ужгород вперше поїхав у Будапешт, де повинен був провести товариський поєдинок з футболу з місцевою командою, яка представляла Центральний телерадіокомітет Угорщини. У складі нашої делегації були футболісти Іван Кузьма, Володимир Цаповський, Михайло Фатула, Еміл Плеша, а також добрий десяток наших колегинь, які й були нашими щирими уболівальницями. До мене, як капітана команди, підійшов голова профкому місцевого телебачення Іштван Луштак (до цих пір з ним підтримую дружні відносини) і попросив познайомити його з Галиною Ларіоновою. Згодом мені мій будапештський колега признався: «Я таку красуню й чарівницю вперше у своєму житті побачив. Ми стали з нею гарними друзями. З нею цікаво вести бесіди на будь–які теми, особливо професійні (І. Луштак теж був телеоператором — Авт.). До того ж, вона перфектно розмовляє угорською мовою».
А ось як про Галю Ларіонову написала нині відома тележурналістка Леся Кешеля.
— Я не маю університетського диплома з журналістики, але маю “школу”, яку б ніколи не змогла оплатити грошима, — це школа Галі Ларіонової, котра буквально за руку підвела мене до телекамери і навчила всіх азів тележурналістики. А головне — розвинула інтуїцію, яка допомагає мені не лише дотримуватися правил і канонів, а й грамотно порушувати їх. Адже Галя завжди казала: на телебаченні немає чітких правил. Та й історія кіно показала: геніями ставали ті, хто відступав від канонів. Слід лише знати, як правильно це зробити. Добре, що гарний смак та талант — це заразне. І добре, що поряд є носії цього прекрасного “вірусу”. Відверто кажу: багатьом столичним журналістам бракує тих знань, які мені передала Ларіонова».
Дует Г. Ларіонова (телеоператор) й телеведуча Л. Кешеля (з її татом Дмитром працював разом на обласному радіо протягом 15 років – Авт.) підготував чимало гарних телепередач з тих спортивних заходів, які я, як голова крайового осередку Асоціації спортивних журналістів України, організовував. Це і ювілеї закарпатського футболу, різні турніри й Меморіали присвячені знаним атлетам краю, до Дня журналіста, Жінок, Молоді, фізичної культури і спорту, виведення військ з Афганістану тощо. А це фото, що зберігається у моєму архіві, для мене особливо дороге, адже на ньому ще з чарівною усмішкою Галя Ларіонова з телекамерою та Леся Кешеля з мікрофоном (свого часу Леську маленьку носив на руках і «бавив» — Авт.) на традиційному Меморіалі пам’яті Кротона у с. Білки, що на Іршавщині. Ліворуч від Л. Кешелі — внук Кротона Іван, який нині проживає у Львові.
Боляче на душі, що пішла від нас така чудова Людина і така талановита Телеоператорка. Обидва слова потрібно писати з великої літери.
Але є і такі слова, які потрібно «запхнути» під плінтус. І їх хочу адресувати обласним осередкам–організаціям — «Спілці журналістів» та профспілкам. Невже на Закарпатті журналістів–пенсіонерів так багато, як, скажімо, учителів, спортсменів, лікарів, аби не можна їм зателефонувати й повідомити про епохальну подію, що сталася у колишньому їхньому трудовому колективі…
Сумно й болісно….
Василь Гаджега,
член спілки журналістів СРСР з 1981 та України з 1992 рр.
Залишити відгук
Щоб відправити коментар вам необхідно авторизуватись.