Тут – у парадній формі на прогулянці в місті, там – із товаришами по службі, онде – приїздила мама. Фотографії, газетні та журнальні вирізки, армійські пісні та вірші, усілякі малюнки – на своїх сторінках солдатські альбоми бережуть чималий кавалок життя та історії. Напередодні Дня захисника Вітчизни «Замок» розпитав відомих закарпатських чоловіків про їхні армійські «книги».
І на суші, і на морі
Закарпатський письменник Василь Кузан у 1982-84 роках охороняв історичний центр Санкт-Петербурга – штаб округу був на самісінькій Дворцовій площі біля Зимового палацу. «Я служив у мотопіхоті. Ця військова частина вважалася елітною, до неї був строгий «кастинг». Відбирали лише найкращих: ростом не менше 1 м 80 см, розумних, активних, політично свідомих, грамотних».
Альбоми, розповідає Василь Кузан, солдати мали товстенькі, більш подібні на весільні. «У нашій військовій частині служили художники. Вони й малювали унікальні картини, всілякі карикатури на військову тематику. Тепер чимало матеріалів купити можна, а тоді ж усе виготовляли власноруч. Робили ми і вклейки зі звичайної фольги – плавили її паяльником, вирізали літери. Букви виходили наче позолочені. Альбом обшивали оксамитом, колір тканини підбирали на свій смак.
У самій солдатській «книзі» – багато світлин, найбільше студійних портретів. Є фото, де ми, солдати, у парадній формі в місті. Приїздила мама – сфотографувалися, теж вклеїв у альбом. А от військову техніку знімкувати заборонялося.
Маю публікацію з газети про те, що здобув друге місце у конкурсі віршів на військову тематику у газеті «Вечірній Ленінград». Утім, дембельські альбоми на той час не дозволялися, тому робили ми їх підпільно, ховали, аби ніхто не знайшов. Нині альбом переглядаю дуже рідко, бо не надто приємні спогади викликає».
Пригадує Василь Кузан і кумедні випадки на службі. «Якось на свято одного хлопця послали старші служиві за вином, аби купив дві-три пляшки. Минув час, а юнака все нема. Оголосили загальну тривогу – шукали його дві доби. А знайшли… на даху одного з будинків. З’ясувалося, вино хлопець так і не доніс – по дорозі випив і заснув просто неба. Якби на той момент він не проходив курс молодого бійця і вже прийняв присягу, його б суворо покарали. А так, на щастя, все обійшлося».
Запам’яталася закарпатському письменнику і перша стрільба. Тоді, розповідає, з цілого батальйону тільки двоє солдатів влучили в ціль. Василь Кузан – один із них.
А Іван Маняк, секретар Мукачівської міської ради, служив у славному місті Севастополі. «1973-76-ті роки, 153 бригада підводного плавання. Свій дембельський альбом свято бережу, дотепер залюбки переглядаю. Це добра пам’ять.
Спеціальні альбоми ми купували у дрібних підприємців. На сторінки вклеювали свої фотографії, вирізки з газет, записували уривки з флотських пісень. Обов’язково залишали побажання і адреси. Завдяки цьому досі підтримуємо зв’язки. Наприклад, у селі Клиновець на Мукачівщині відшукав свого товариша по службі».
Раніше, розповідає Іван Георгійович, старшина не надто позитивно реагував на такі альбоми. «Проте в період нашої служби до підводників ставилися цивілізовано, з розумінням. А ще в нас була макетна майстерня, у якій працював добрий душею дядько Ваня. Демобілізуючись навіть презенти на пам’ять отримали – мені, наприклад, подарували макет підводного човна».
Пригадує Іван Маняк, як підводники тренувалися. Каже, було і смішно, і страшно. «У спеціальних гідрокостюмах ми залазимо в торпедний апарат завдовжки 8 метрів і діаметром півтора метра. Стукаємо раз – значить, почуваємося добре. Двічі – відкривайте кришку. Тричі – виходимо з човна. А як хтось швидко починав гамселити – тривога, щось не так. Тоді ми різко «вилітали» через задню кришку торпедного апарату. Це було неймовірно страшно і, водночас, дуже весело».
У Чехії карали, а з Польщі везли таємно
Олег Мороз, завідувач офтальмологічним відділенням Закарпатської обласної клінічної лікарні ім. А. Новака, військову службу проходив за кордоном, у Чехії. «Служив у 1985-87 роках у місті Млада-Болеслав, в авторемонтній роті. Пам’ятаю, тільки-но вступив на перший курс університету, трохи провчився – і тут війна в Афганістані почалася… Усіх забирали до армії. Я на той час жив в Ужгороді, тому потрапив до Млади-Болеслава. Солдатських альбомів у нас ніхто не робив, бо всі боялися. У роті був суворий контроль, і за таке старшина міг нас дуже покарати.
Знаю, що в Союзі солдатські альбоми в армії виготовляли. Може, хтось у моїй роті теж підпільно зробив собі такий, але мені про це нічого не відомо. Звісно ж, кілька фотографій зі служби збереглося. Утім, не шкодую, що не маю такого альбому, не в тому щастя».
Пригадує Олег Олександрович, що найбільше авторемонтна рота полюбляла відрядження на завод. «У Младі-Болеславі збирали автомобілі, «Шкоди». А на тому автозаводі була їдальня, де напрочуд смачно готували. Всі з нетерпінням чекали дня, коли відправлять на «чорнову» роботу – аби добре попоїсти».
Голова Хустської районної ради Василь Губаль проходив військову службу у спеціальних військах зв’язку в Польщі. Своїм солдатським альбомом дуже пишається зокрема й через те, що потай привіз його додому. Каже, тоді не можна було перевозити через кордон подібні речі, але йому таки вдалося.
До дембельського альбому увійшли фотографії за всі два роки військової служби. Хлопці, що займалися оздобленням, доповнили його малюнками, побажаннями та контактами усіх співслуживців того призову. Щось, розповідає Василь Іванович, навіть сам намалював. Згадує, що створювали альбом також потай, переважно ночами.
Свій армійський альбом береже з особливою шаною, адже це – предмет гордості. Тут відображена вся хронологія служби. Пам’ятає, коли повернувся додому, показував його всім знайомим. «На жаль, за останні два роки я жодного разу не відкрив альбому, але раніше ми з сім’єю частенько його переглядали. Надзвичайно приємно було спостерігати за тим, як син розглядав альбом з особливою шаною. До речі, він зараз проходить підготовку на військовій кафедрі».
Напередодні Дня захисника Вітчизни Василь Іванович пригадує, зокрема, й те, що завдяки службі у військах зв’язку мав змогу спілкуватися з рідними. Хоч був за кордоном, та телефонував батькам доволі часто, майже кожного чергування. Каже, з цим йому пощастило.
«Фольговий» декор і армійська фотолабораторія
Володимир Тарасюк, журналіст, викладач кафедри журналістики УжНУ, про військову службу у зенітно-ракетних військах теж зберіг альбом. «Загалом, було нелегко через те, що і рід військ був специфічним, і військова підготовка – посиленою», – розповів Володимир Юрійович.
Пригадує, як в армії робили альбом за допомогою зубних щіток, туші, фарб, трафаретів. Сторінки оздоблювали фольгою з шоколадок. Між ними вкладали кальки, на кожній – різні карикатури, що підкреслювали і плюси, і мінуси військової служби. А обкладинка робилася з міді, де чеканкою вибивали ракети.
Свій дембельський альбом Володимир Тарасюк вважає не лише предметом гордості, а й своєрідним звітом, з якого видно де і як проходив службу.
Найбільше «страждав» від бажання зробити і собі на згадку альбом про військову службу відомий закарпатський фотохудожник Ярослав Макар. У час, коли потрібно знімкуватися, у хлопця починалися безсонні ночі – він був штатним фотографом військової частини.
Служив майже за сто кілометрів від Риги, у Прибалтиці. Це була воєнно-морська база, де обслуговували кораблі колишнього радянського флоту. Службу Ярослав Йосифович проходив у 1988-1990-их. «За ці два роки у мене назбиралося чимало різних фотографій із військових парадів, урочистостей аж до повсякденного побуту солдатів. Відповідно всі знали про це, і кожен з товаришів приходив до мене і вибирав ті, які увійдуть до його пам’ятного альбому, – розповідає фотохудожник. – За вечір мені доводилося робити по 20-30 комплектів, тобто 200-300 фотографій. Тоді, у часи механічної обробки фотографій, це була просто неймовірна кількість світлин».
Фотолабораторія Ярослава Макара була в кабінеті замполіта. Туди вечорами «набивалося» по 10-15 людей, яким потай виготовляли дембельські альбоми. Іншим робив, проте – як у приказці про чоботаря без чобіт – свого альбому фотограф так і не має. Та на згадку про військову службу зберіг чимало світлин.
«Одні кажуть, що служба в армії – це згаяні роки. Я ж у цей час побачив багато цікавих речей, зустрів людей, що стали мені справжніми друзями. А ще – там закоренилася любов до справи, якою займаюся уже впродовж 25 років».
Залишити відгук
Щоб відправити коментар вам необхідно авторизуватись.