Закарпатцям він переважно відомий як автор пам’ятника Ілоні Зріні та Ференцу Ракоці у Мукачівському замку. Скульптура вилита із бронзи, встановлена на верхній терасі «Паланку», завжди прикрашена угорськими стрічками та віночками.
Петер Матл – закарпатський скульптор, етнічний угорець, який з гордістю представляє Україну на багатьох міжнародних мистецьких конкурсах та симпозіумах. І привозить звідти численні перемоги. Його скульптури встановлено у десятках європейських міст і навіть на інших континентах, проте вдома творчість митця залишається в тіні.
Скульптора з мене зробила… армія
– Пане Петере, коли вперше відчули потяг до творчості?
– Знаєте, у книжках на початку та в кінці є чисті сторінки, не заповнені текстом. Так-от, ще в дуже юному віці я розмальовував такі сторінки практично у всіх книгах, що потрапляли мені до рук. Просто не вистачало аркушів удома, а бажання малювати було дуже сильним. І досі в наших бібліотечних фондах зберігаються книги з моїми зарисовками (сміється. – Авт.). Це нестримне бажання творити є і зараз.
– Для вас творчість – це лише позитивні емоції?
– Художник не може бути черствим. У повсякденному житті люди не звикли відкриватися перед іншими. Більшість із нас постійно носять якісь маски, «нашарування» на душі. Натомість справжній художник повинен уміти «оголяти» свою душу. Бо тільки так він зможе відчинити «віконце» у світ чарівного, магічного, того, що люди вже розучилися бачити. Тому митець за допомогою своєї творчості намагається розповісти про те, що по-справжньому важливе. Художник має «розгребти» це сміття, ці зайві нашарування і показати реальність. Проте це не завжди подобається іншим. Люди бояться бачити самих себе. Справжніх себе.
Ми ховаємось за масками, намагаючись бути схожими на когось, і тим самим втрачаємо своє справжнє «я».
Тож кожного разу, показуючи свій твір, я виставляю свою душу. І завжди це доволі хвилюючий, а часом навіть болючий процес…
– А чи не страшно от так кожного разу себе «оголювати» перед незнайомою публікою? Бути, в деякій мірі, беззахисним перед нею?
– Страх – це взагалі категорія гріха. Саме через страх людина часто не робить у житті потрібних, правильних речей. Не робить того, що мала би робити… Тому страху не повинно бути в душі, треба сміливо йти по життю.
Мене від страху вилікувала скульптура. А точніше – робота із твердими матеріалами. Уявіть собі, наприклад, шматок рідкісного мармуру ціною близько 5 тисяч доларів. Працювати у страху з ним буде дуже важко психологічно, адже один неточний рух, щось піде не так – і все, шматок відколовся, скульптуру зіпсовано. І що ж виходить? Або я завжди боятимусь працювати з таким матеріалом, або ж у мене буде віра, внутрішня впевненість, що Бог, або Всесвіт, керуватиме моїми руками і я все зумію зробити добре і точно. Так долається страх. Саме через такі роботи. Їх не можна втілити в життя швидко, як, наприклад, якусь скульптуру з дерева. Але її цінність у тому, що, працюючи місяцями, входиш у якийсь медитативний стан, дуже заспокоюєшся, приходиш до душевної стабільності.
– Для вас це важливо?
– Це мені було необхідно. Бо я завжди був людиною досить імпульсивною. Мене багато що цікавило, часом було важко зупинитися на чомусь конкретному. І ось якраз у цьому допомогли тверді матеріали.
– А в чому виявлялася ваша імпульсивність?
– У молодості мав багато різних захоплень. Навіть грав із 3-ма хлопцями в Ужгороді джаз-рок у квартеті. (Зараз усі вони емігрували: один – монах у Тібеті, інший працює музикантом на лайнері, третій – професійний музикант в Угорщині).
Я тоді був серед них єдиний непрофесіонал. Проте джаз-рок – це доволі складна музика. Тоді в СРСР нас не дуже розуміли, і наша музика залишалася мало кому потрібною. Врешті, гурт розпався і я навернувся до живопису.
– А як Ви сформувалися як скульптор?
– Як не дивно, але скульптора з мене зробила армія. Пан офіцер запитав, що вмію робити. Я й відповів, що – скульптури, хоча насправді на той час мало що й умів. Тож мене одразу прилаштували виготовляти різноманітні бюсти, погруддя.
Так я був змушений якось розвиватися. Ходив до професорів у Львівську академію мистецтв, радився з ними, просив, щоб мені щось показували, бо на той час мав уявлення лише про певні ази, технічний бік, але не творчий.
Не творчість, а «Африка»
– Чи пам’ятаєте своє перше знайомство як скульптора з твердими матеріалами?
– На околицях села Лецовиця, неподалік Мукачева. Там у 1985 році видовбав шматок скелі. Разом із братом розхитали його двома ломами, величезна брила впала в річку. Ми дивом відбулися без жодної подряпини. І ось на цій виламаній скелі, посеред русла, стоячи по коліна у воді, я видовбав скульптуру пташки, яка п’є воду з річки. Поставив намет і, працюючи, тиждень там жив. Люди приходили і дивувалися: мовляв, ще недавно в річці стояв просто камінь, а тепер з’явилася пташка. Кілька років тому навідувався на те місце, проте, на жаль, нічого не збереглося. Думаю, якоїсь зими крига все забрала… А в мене, на жаль, навіть фото не залишилось, бо тоді ще не мав фотоапарата.
– До вас легко прийшло визнання?
– Тривалий час Закарпатська художня рада не сприймала моїх робіт. Казали, що це якась «Африка»… Я часто брав участь у різноманітних закарпатських художніх конкурсах, але ніколи не здобував першого місця, ніколи не було перемог у рідному краї. Тоді й вирішив вийти за межі області. Перший мій успіх – участь у республіканській виставці до 70-річчя комсомолу. Кожна область тоді мала представити свій окремий виставковий зал. Тож приймали усього по 1-2 роботи від митця. Проте для моїх скульптур у закарпатському залі не вистачило місця. От я і виставив їх на підвіконні. Шість робіт. І, як не дивно, всі шість пройшли відбір комісії, а одну навіть закупив музейний фонд. Після цього я й на Закарпатті став скульптором.
– Зараз вас краще розуміють?
– Я просто перестав брати участь в обласних конкурсах. Натомість почав по Інтернету шукати можливості – подавати заявки на участь у різноманітних міжнародних заходах, симпозіумах. Як не дивно, але за кордоном моя творчість виявилася більш зрозумілою і затребуваною. І там мені вдавалося здобувати перемоги. Так, останню цього року в Бразилії, за кількасот кілометрів від Ріо-де-Жанейро. Серед 150 претендентів перевагу віддали мені. Таким чином я здобув право, щоб саме мої скульптури прикрасили міський парк міста Хав’єр Хавес.
– Тож за кордоном ваша творчість цінується… Ваші роботи можна зуст¬ріти у багатьох містах Франції, Австрії, Данії, Чехії, Швеції, Швейцарії Японії, Німеччини, Угорщини…
– Так, наприклад, в Угорщині я вже здобув усі можливі відзнаки, які тільки може мати художник. Прем’єр-міністр Угорщини Віктор Орбан особисто вже двічі відкривав мої монументи.
Однак, на всіх міжнародних конкурсах, симпозіумах, де я беру участь, де займаю високі місця, завжди представляю Україну, тож на грудях у мене український прапор. Дуже сумно, що жодного разу представник нашого дипломатичного корпусу не відвідав такі заходи. Навіть тоді, коли я здобував перемогу. Приходили представники інших держав, але не нашої.
Зізнаюся, мене неодноразово запрошували переїхати в інші країни, залишитися працювати там. Проте мій дім тут. Йому вже більше 100 років, а моїй родині, яка жила саме на цій землі, ще більше століть. Тож я хочу залишитися тут. Ця земля – моя рідна. І нікуди переїжджати звідси не збираюся.
Іноді достатньо лише підкреслити те, що створила природа
– Повернімося до мистецтва. Як ви ставитеся до засилля «мікроскульптур», яке розпочалося останнім часом на Закарпатті?
– Особисто мене завжди приваблювала скульптура монументальна. Яка творить атмосферу цілої площі, скверу чи парку. Яка має душу. Вважаю, що високе мистецтво завжди повинно нести максимум. Якщо зупинятися на півдорозі, то краще не починати.
У мене є мрія винести мистецтво із виставкових залів. Щоб воно було для всіх, а не лише для тих, хто ходить час від часу на вернісажі. Як на мене, таку можливість дає саме паркова скульп¬тура, а також релігійна. Саме через них формується смак людей, розуміння прекрасного. Адже 90 % закарпатців несуть додому саме естетику церкви. І храм – це те місце, куди вони навідуються регулярно. Багато скульптур та близько 18 вівтарів мною зроблено саме для закарпатських храмів.
Різних: і греко-католицьких, і римо-католицьких. Навіть для однієї синагоги виконував роботу. Деякі з оздоблених мною святинь включені у духовно-туристичні маршрути по Закарпаттю. Зокрема, храми у селах Вільхівка, Джублик та Четово (останнє – у Берегівському районі).
– Чи є у вас якась улюблена робота?
– Улюблена скульптура завжди та, над якою працюю. Після того, як її завершую, вона починає своє власне життя.
– А що найбільше надихає?
– Родина. Помічаю, що в моїх роботах саме ця тема є провідною. Для мене завжди велике щастя, коли у сім’ї народжується немовля. Це прекрасно і не може не надихати. До речі, сім’я – дружина (актриса театру. – Авт.), діти (у пана Петера двоє синів. – Авт.) – це мій перший критик. Спочатку роботи показую їм, а тоді вже несу на художню раду (сміється. – Авт). Гармонія, затишок у родині – основа для творчості, база, без якої важко творити прекрасне.
Петер Матл зараз втілює дуже гарний і щирий за своїми формою і змістом проект: біля власного старовинного будинку облаштовує парк скульптур. Уже зараз у ньому більше десятка робіт – переважно з каменю та дерева. У всіх цікаві історії створення. Наприклад, деякі монументи пану Петеру буквально довелося рятувати зі звалища, а деякі (як-от старовинні дошки із мосту замку «Паланок») – від спалення. Для інших дерев’яних скульптур Петер Матл привозив деревину аж з-за кордону – Франції, Німеччини… «Усі вивозять дерево з України, а я привожу», – усміхається скульптор. «Багато скульптур мною зроблено із гілок, коренів, засохлих садових дерев. Я особливо їх і не змінював. Просто підкреслив те, що зробила природа. Часто достатньо вміти побачити ту красу, яку вона вже втілила, і просто надати їй завершеної форми», – вважає Петер Матл. І цю філософію сповідує й у повсякденному житті.
Залишити відгук
Щоб відправити коментар вам необхідно авторизуватись.