Сім акцентів закарпатського туризму

Про те, що саме туризм – опора і надія найзахіднішого регіону держави, не говорить тільки лінивий, а мантра «туризм – пріоритетний напрямок розвитку Закарпаття», схоже, і чиновникам уже набридла, що, втім, не заважає її вдало повторювати. Але – словом чи ділом?  Поговорім про те, як ся має і яким може бути туризм по-закарпатськи. Й головна увага – прямій мові людей, для яких туризм навіть трохи більше, ніж їхня справа…

Тренди закарпатського туризму

Оздоровлення за допомоги термальних і мінеральних вод, екскурсії в Закарпаття квітуче (ранньовесняні рослини, сакури, магнолії та інше) та архітектурно-історичне (Ужгородський замок, Паланок, Сент-Міклош, палац Шенборна, тощо), ено-туризм (відпочинок з куштуванням вина, зокрема, на фестивалях і винарнях Берегівщині), дегустації крафтової фермерської їжі (як от на Хустщині з її сироварнями), фольклорні фестивалі (найкращий з яких, певно, «Гуцульська бринзя» у Рахові) і дійства за участі реконструкторів (як фестиваль середньовічної культури «Срібний татош») – усе це зі старту записуємо в золотий фонд закарпатського туризму.

Згадані цікавинки – це вже символи прекрасного Закарпаття і такі ж міцні асоціації з нашим краєм, як, до прикладу, спорідненість кави з Ужгородом. Але йдемо далі: згадаймо про те, які новинки з’явилися в туризмі по-закарпатськи, котрі напрямки показали найкращі результати і що має перспективи. Звісно, в цій справі без «професора закарпатського туризму», краєзнавця, соціолога, власне, туризмознавця і натхненника безлічі закарпатських туристичних подій, ба навіть напрямків – не обійтися. Федор Шандор веде мову про основні, знакові й найбільш цікаві точки. Буз «лірики», до справи.

«Це зараз нечасто згадують, але закарпатська сіль і її цілющий вплив не втратили актуальності. Так, шахта в Солотвині знищена, але як напрямок оздоровчого туризму ця тема все ще працює. Скажу більше: зараз в Ужгороді є 7 гала-кімнат не в закладах чи готелях, а просто в багатоповерхівках. Часом навіть підвали, в яких перестали тримати вино, переобладнують під соляні печери, де можна дихати і лікувати бронхи, легені, алергію, астму», – «солить» тему співрозмовник.

«Звісно, гастрономічний туризм! Окрім ферми равликів, що вже стала знаменитою, скажу про іншу нову «фішку»: червона ікра! Так, із закарпатської форелі; я минулого сезону «подоїв» рибу й куштував цю ікру просто ложкою! Звісно, більшість продукту забирає Київ, покупці з інших регіонів. Є інформація, що наступного сезону буде вироблятися і чорна ікра, бо в Свалявському районі є осетрові ферми. Також у нас є сомові господарства, вони успішно працюють, і в 2017-му році у нас відкрилися зо два десятки форелевих розплідників – вже не з басейнами, а з каскадними водоймами. Триває епоха сироваріння і крафтового пива, тут все доволі гарно розвивається. І увага до локальних продуктів та цікавих страв дає нам наступний результат: якісно змінюються гастрономічні фестивалі, і легендарні шашлик на клейонці, смугасті намети та синя плівка ідуть в небуття, натомість приходять речі, які вже приємно бачити і ще більш приємно куштувати. Гастрономічні фестивалі стають тематичними, і це подобається туристам. Закарпатська кухня відроджується: ми пригадуємо власні страви, відроджуємо навіть традиційні супи, як от Ракоці-левеш, який я минулого сезону кілька разів варив туристам, інші».

Розказав Федір Шандор і про подію, яка була тільки анонсом дечого більшого. Так, торік у вересні раптових перехожих спантеличила костюмована хода: люди в народному одязі з кілками піднімалися на Ужгородський замок, де мали … сутичку з лицарями. «Ми зробили презентацію фестивалю, котрий відбудеться у 2018-му році: рівно за рік до цього влаштували отаку акцію, адже не мали ресурсу на щось більше. Подія присвячена  річниці запанування Другетів на Закарпатті, і плануємо велике свято. Схоже, воно матиме глядача, бо людям була цікава навіть така наша маленька подія. Так само зі святом пряників – теж перевіряємо, чи буде сприйнятий фестиваль солодощів, і плануємо його цьогоріч до Великодня».

Він каже: деякі акції переформатували, як Парад Миколаїв, що стає все більше соціальним, із відвідинами інших міст і дитячих закладів. Новий вигляд отримав і Парад наречених. Коментує наш експерт і чи не найбільш відомі туристичні події Закарпаття – фестивалі вина.

«Так, вони себе виправдовують. Нарешті, я дуже радий констатувати, почалася конкуренція уже в якісному форматі, й це варто визнати. На Закарпатті цікава тенденція: якщо в інших регіонах маленькі винарі підтягуються за великими виробниками, то у нас винзаводи навпаки завдячують приватникам за те, що зберегли і розвивають винні традиції, тепер і вони собі вже трошки «граються» та прагнуть зацікавити туриста».

Шандор констатує: зимовий туризм розвивається своїм, логічним шляхом. Що цікаво – на Закарпатті є кілька прекрасних трас для тюбінгу, що дуже до вподоби туристам і вже стало популярним. Звісно, говорить туризмознавець і про перспективи. Так, уже незабаром в Ужгороді і ще кількох точках області відкриються нові комплекси з термальними водами, на додачу до вже відомих і доволі популярних курортів. Це через конкуренцію, може зробити цей відпочинок більш доступним. Гарне майбутнє в області має спортивний туризм, який лише набирає обертів. Закарпаття стає місцем зборів для спортсменів, завдяки клімату, особливому ландшафту, наявній інфраструктурі і помірним цінам. Також розвиток мають марафони, і тут першість за Перечином, де відбувається цікавий забіг, до організації якого підійшли креативно. Своїх шанувальників має туризм з мілітарним відтінком, зокрема, відбуваються змагання з пейнтболу та інших подібних ігор. Також Закарпаття, що логічно, стає визнаним місцем для фестів реконструкторів: «Срібний Татош» у Сент-Міклоші набув статусу міжнародного, є цікавим та популярним, там відбуваються найбільші бугурти (колективні історичні бої в обладунках) в Україні, і загалом є наміри, щоби в області бути три подібні фестивалі, в різних замках. Діють маршрути воєнними спорудами, зокрема, по лінії Арпада, бункерах, і також в області відбудуться певні заходи із вшанування сторіччя завершення Першої світової війни.

«Та і наші міні-скульптури накопичують свій потенціал, і завдяки отакому творчому поєднанню історії й особливих постатей через призму сучасності ми маємо цікаві маршрути і знакові точки», – говорить експерт. Розвивається велотуризм, і це триває. «2018-го року ми презентуємо відновлення активного веложиття в Ужгороді, на сакуру!», – обіцяє Федір Федорович.

Оздоровчий, спортивний, історичний, велосипедний, піший, конференц-туризм, ено- (винний) і загалом гастрономічний, тури в квітуче Закарпаття і Закарпаття живе (ферми буйволів, оленів, страусів, реабілітаційний центр бурого ведмедя і навіть бьордвотчінг, споглядання за птахами) – видів туризму в нашій області є десятки і всі мають перспективи, якщо над цим працювати. Звісно, організація туризму в місті й у глибинці має свою специфіку, і кожна – власні «магніти». Про це – далі.

Міський туризм

У Мукачеві, до прикладу, головний магніт – це замок Паланок. «Так, міський туризм – це, по-перше, архітектурні пам’ятки. Етнографія, історія, цікавий інтерактив та гастрономія – це те, чим можна привабити туриста», – каже екскурсовод, керівник Мукачівського турінфорцентру Максим Адаменко.

Звісно, сам Паланок як один із найкраще збережених середньовічних замків України і місце з великою історією – це вже козир. Але ним ще варто гарно «зіграти».

Сьогодні в замку відбуваються також і нічні екскурсії зі смолоскипами. «Ми сюди включаємо активності, є певні квестові моменти: людина стає учасником подій; а також гастрономічні речі. Як відомо, феодал, який володів замком, накопичував там не тільки зброю, але і провізію, щоби витримати облогу. І продукти, які приносили селяни, треба було перевірити. От і ченець, який веде екскурсію, пропонує туристам бути такими собі дегустаторами, наприклад, вина і хліба. Зараз ми працюємо над програмою «Королівська вечеря», куди будуть включені і середньовічні страви, і розваги тих часів: музика, танці, певні трюки, тощо – на додачу до екскурсії з квестом та іграми, в яких екскурсанти є гостями феодала і повинні дотримуватися певних правил, а за порушення навіть можуть бути покарані». Згадує Максим і про реконструкцію весілля Ілони Зріні з Імре Текелі. Подія була настільки цікава, що є ідея знову її відтворити, але поєднати з театралізований штурмом замку, тобто, тут заявка вже на фестиваль.

Звісно, є задумки, які лише на рівні ідеї. Тему екскурсії дахами Мукачева (тут надихнув один із живих символів міста – коминар Берти-бачі) пробували розробляти, але все ще попереду. Увагу в Мукачеві хочуть приділити і темі міських годинників на вежах. А в так званому депеш-парку планують облаштувати скульптурну композицію на тему часу і на честь відомого годинкара, який, на жаль, уже не з нами – Василя Дуфинця.

У Мукачеві вже закріпилося дійство на честь покровителя міста – святого Мартина: це просто краса, адже це й історія, і перша церква міста, і гарна легенда, і дитяча радість ходи з ліхтариками – словом, справжнє свято для громади.

З цієї нагоди в Мукачеві почали оселяти скульптурних гусей – місце для селфі; наразі їх два – гусь-турист і гусь-фотограф, але повинна бути ціла «зграя», і в задумах «гусячий маршрут», зараз уже готові до встановлення ще два фотогенічні птахи. Спілкуємося з Максом і на тему гастрономічних атракцій, і, згадавши притаманні Дню Мартина молоде вино і страви з гусятини, йдемо далі. Знана родзинка – «Медовий дім»: «Треба розуміти, що продукція бджолярів – це справжня стародавня аптека», – каже Максим Адаменко. Сьогодні він працює над тим, аби вже найближчого вересня поєднати Рудий день (проба фестивалю рудоволосих пройшла в місті в 2017-му році) і фестиваль меду, плани – на вересень. Розвивають тему крафтового пива і відповідний фестиваль, а на додачу – низку тематичних гастрономічних свят, що їх оселили в парку Перемоги, який спеціально облаштували під такі події. Започаткували і «бограч-огляд» – конкурс на звання найкращого в місті, з тим, аби знати, від яких закладів можна було рекомендувати знакову страву туристам.

Особливою перспективою Мукачева може бути і вже стає «кельтська тема» – завдяки «Кельтському дворові» Юрія Клованича, який під горою Ловачкою облаштував ціле господарство з традиціями тієї епохи. Максим Адаменко бачить цю тему по-своєму і мріє влаштувати реконструкцію кельтського поселення. Наразі це лише в форматі мрії, бо й от зараз, по розмові, туризмознавець біжить в справах, пов’язаних з організацією чергової туристичної події в Мукачеві…

Туризм на двох колесах

Екскурсовод і власниця велосадиби Аліса Смирна розповідає: «Зараз велосипедний туризм у Закарпатті переживає бум. І приклад нам показали іноземці, які доволі часто приїздили до нас через пункти перетину кордонів – ті, які можна проїхати велосипедом, і «заразили» українців цим видом туризму. Останні три роки маємо злет популярності такого відпочинку. І навіть люди, які вперше сідають на велосипед, залюбки пробують недалекі, але цікаві тури. На Закарпатті це дуже вдало, адже ми маємо багато бічних сіл, в яких погані дороги, але для двох коліс вони годяться, і на велосипеді себе почуваєш  краще, як на машині. До прикладу, хоча б маршрут з Дубриничів на Чорноголову, й інші такі напрямки, де на стартову позицію можна приїхати електричкою, як от Буківцево та інші. Прекрасний маршрут – це доїхати в Сянки електричкою і спуститися велосипедом до Ужгорода».

Аліса дає оптимістичні прогнози для «біцигльового» напрямку: «Певна, що велотуризм у нас буде розвиватися! Бачимо, як багато хороших і коштовних велосипедів їздить Закарпаттям, скільки відкрилося майстерень і крамниць – це все каже, що попит є. Звісно, вся інфраструктура для велотуризму на Закарпатті налагоджена самими людьми, ентузіастами, це не централізовано. Велотуризм – це туризм, який насправді не потребує бозна якої інфраструктури. Так, є проблеми з пересуванням на початок і з кінця маршрутів: веловагони в електричках скасували, і практично ніхто не виконує трансфери для груп велосипедистів, в області нема спеціальної лафети для причепа… Звичайно, прекрасно, якби була б мережа: спеціальні веломайстерні, пункти прокату, облаштовані готелі-гостели і так далі, але і без цього цей вид туризму на Закарпатті не просто можливий, а й дуже перспективний».

Аліса Смирна разом з чоловіком заснували в Дубриничах (село неподалік Перечина) велосадибу. «Коли я почала супроводжувати групи для іноземців, стикнулися з проблемою забронювати готелі за маршрутом. Адже головна вимога – залишити безпечно велосипед на ніч, мало хто має спеціальні підвали-гаражі-сараї, і не вважають за потрібне приділяти цьому увагу. Часом готелі відмовляють велосипедистам, бо не хочуть зайвих клопотів. Так, велотуристи не лишаються надовго, це одна-дві ночі. Крім того, часто велосипедист приїздить брудним і мокрим, має потребу висушити речі, і це не подобається  власникам. От ми і побачили, що наше приміщення просто створене для велосадиби: маємо ангар, куди велосипедист може спокійно заїхати, привести себе в порядок, залишити «колеса». Так само для нас не проблема пізній заїзд, раннє виселення і так далі – все, що було складним в інших готелях. І якщо спершу ми орієнтувалися переважно на іноземних гостей, то з минулого року дуже радіємо українським туристам. Різний вік, різні професії, чудові люди зі своїми історіями, культурні і освічені європейські туристи – це все про наших гостей… Відкривали сезон гості з Кривого Рогу, далі Дніпро, Запоріжжя, Київ і, звісно, Львів: цього сезону у нас було більше українців, ніж іноземців».

Відомо, що пересування велосипедом робить людину вільною. Велоентузіастка і досвідчена гід розповідає про переваги двоколісного відпочинку. «Ви можете вибрати темп, самі обирати місця для зупинок, ні до чого не прив’язані: з одним наплічником і наметом на багажнику безперешкодні в пересуванні. На двох колесах можете достатньо швидко побачити ті долини і села, в які не возять організованими групами. Це не затратно за часом і – безкоштовно. Це можливість побувати там, куди навряд приїдете машиною. Крім того, сьогодні «проїхати Карпати на двох колесах» – це вже такий собі бренд, «фішка». Проїхати перевали – це те, чим пишаються і хваляться один перед одним, і вони ж у нас надзвичайно гарні. У моїх туристів це називається «збирати кілометри і гори в ноги», і, повірте, вони це люблять», – каже Аліса Смирна.

Основний сезон починається з квітня і триває до жовтня, дуже популярні маршрути на вихідних. І якщо турист не завжди наважиться сам піти в гори, чи їздити Закарпаттям на авто, що також доволі дорого, то «біцігля» та мінімальний сервіс дають змогу прекрасної мандрівки. «Що потрібно, аби більше людей пізнавали Закарпаття на двох колесах? Розповідати про це, а швидше – показувати. Адже турист їде по емоцію. Я роблю ставку на фейсбук, на проморолики і, звичайно, на туристичні виставки. Звісно, мрію побачити ці величезні автостоянки біля знакових місць Закарпаття розвантаженими від автобусів, а замість машин – велопаркінги. Але ж велотуристи найменш вигідні для надавачів послуг, вони можуть і в наметі переночувати, хіба на харчування витратяться. Хоча це недооцінюють, бо, коли заїде група, то таки залишить в селі гроші. До слова, я в своїй роботі акцентую на тому, що розвивати треба сільський туризм. Можливо, на цьому сегменті хтось і не заробить великі кошти, але це дуже хороший додатковий дохід і – стимул для населення працювати, зберігати автентику. Наприклад, ми стараємося використовувати лише локальні продукти. Дуже шкодую, що всі сусіди продали корів, бо для моїх туристів придбати свіже молоко – це супер. Я от думаю, що якби велосадиба відкрилася раніше і туристів було більше, і вони бачили, що їхній труд потрібен, то залишили б корів. Тут мова не лише про гроші: як же ж люди світяться, коли гості хвалять їхнє господарство, харчі, село, природу! Люди окрилюються і продовжують свою роботу, тут, на своїй землі, з любов’ю. Загалом туризм, який приходить у село, стимулює збереження і розвиток цієї місцевості, адже він хоче побачити всі цікавинки, красу, і також лишає тут гроші».

Туризм «зелений»

Саме автентика, не-урбанізованість, локальні продукти та навіть звичайна тиша на додачу до краєвидів і чистого повітря й є основними магнітами сільського (зеленого) туризму.

Павло Павлій – знаний на Закарпатті фахівець, один з піонерів сільського туризму і щирий патріот Закарпаття, своєї Великоберезнянщини і, головно, рідної Вишки, яку називає по-місцевому: «Вішка». Його садиба «Полийова хижа» – «ветеран» зеленого туризму в області і загалом в Україні, а господар, більше відомий як Поли-бачі, є не лише чи не єдиним міжнародно-сертифікованим фахівцем з еко-туризму в області, має цілий оберемок історій про край і про своїх гостей, а ще купу ідей та незгаслий ентузіазм. Утім, розмову починаємо не з радісного, а з проблем, які зараз відчуває галузь сільського туризму.

«Перше, що треба – аби наші можновладці, від нижчих щаблів і найвищих, розуміли, що високогір’я Карпат – це регіон, який має проблеми із зайнятістю населення. А вони почали чесати надавачів туристичних послуг в гірських районах під одну гребінку з усіма підприємцями, хоча щодо зеленого туризму це не є коректним. Ми воювали про це на різних рівнях, навіть був законопроект, прийнятий  першому читанні і потім … успішно забутий. Ми від держави абсолютно нічого не просимо, єдине – аби не заважали працювати. Але всі драконівські закони, котрі стосуються підприємців, автоматично впали на плечі наших верховинців, при тому, що закони про гірський статус навпаки не працюють, хоча там чорним по білому написано: ці люди не оподатковуються, вони не є підприємці, вони – виживають. Нема жодної допомоги і жодних програм підтримки, а от контролювати – будь ласка, це вони раді робити. Сьогодні поняття сільського зеленого туризму знівелювалося, схоже, існує в розумінні влади як готельний бізнес, хоча це зовсім не так. Якщо коротко резюмувати зелений туризм на Закарпатті за 10 років, то 8 літ він прогресував, а за останні два – занепав, іде деградація. На Івано-Франківщині була спроба зробити пілотний проект, де пропонувалося діяльність туристичного, готельного бізнесу в гірських регіонах звільнити від оподаткування на 5 років. А на Закарпатті ніхто не спробував підтримати людей не те що на рівні області, а і в якомусь окремому районі. Ще хочу сказати: як і в організмі, в державі є окремі зони-органи, що не можуть жити без артерій, вони повинні комунікувати. Така сьогодні наша Вишка, куди практично неможливо доїхати. А в нас є 30 сільських садиб і 6 готелів… Загалом на Великоберезнянщині більше сотні об’єктів, різних, і всі мають потенціал, також потужні перспективи міжнародної співпраці, бо ж маємо кордони з двома державами… Але ж дороги – немає, а лісовози їздять постійно, з кругляком. І кому треба ті незрозумілі політичні ігри, якщо людям необхідно просто виживати і – розвивати свій край?», – бесіда з Полі-бачі зі старту не є надто веселою. Але продовжить співрозмовник і про хороше, дочекаймося.

«Що потрібно для розвитку сільського туризму? Річ у тому, що у нас не дуже є варіантів. Нічого іншого не дано цьому гірському краю в найближчі 10-15 років, ніж розвивати цю сферу. Пропоную дати всі можливі умови, а точніше просто не чіпати тих людей, які якимось чином спроміглися створити якусь інфраструктуру, відкрити садиби, зараз радіють цій зимі, хоч вона і не дуже вже зима, і, повірте, точно не розкошують. Те, що люди повірили в ці роки в державу і вирішили займатися таким туризмом – більш соціальним, ніж комерційним – це вже добре, натомість їх ставлять в такі умови, й люди вже  не те що розчаровані, а й зболені».

Чому наш край був, є, і, сподіваймося, буде цікавий туристам? «Закарпаття – це зараз чи не єдиний незурбанізований куточок в Україні. І весь світ може дивуватися, що в самісінькому центрі Європи є локація, де глобалізація-урбанізація ще не задавила людські традиції, найпростіші, найархаїчніші. Хижа як вона є, двур – який він є, і ця одвічна гостинність верховинців! І я вважаю, що піший турист з заплічником – це для нас набагато краще, ніж оте роз’їжджання джипами і квадроциклами поруч з вантаженими буком камазами, які гасають попри сільські хати, де відпочивають туристи з дітками, котрі приїхали побачити природу, просте життя, побути в затишку… Але нумо по добре. Чому тішаться туристи? Тиші, відсутності міської суєти, відпочинку від урбанізації, бачити, як живе природа, за своїми законами, навіть як живе газдівство в селі. Краєвиди, повітря, кухня наша проста, народна, але така смачна… І коли приїздить городянин, побачить нашу Вишку, скуштує грибової поливки і чаю з яфин із карпатським медом – він каже: хіба може бути щось краще і таке, що ліпше відновлює сили й лікує душу?».

Є нескладні рецепти підйому галузі сільського туризму: піти назустріч людям, які працюють у цій сфері, владнати з податками і забезпеченням енергоносіями (нині сільські мікро-садиби сплачують за непосильними «бізнесовими» тарифами), а ще – пропагувати справжнє Закарпаття на державному й міжнародному рівні. Як варіант – розробити за  участі однієї з регіональних агенцій розвитку пілотний проект, який створив би на певний час «тепличні» умови для зеленого туризму, і разом з тим посприяв розвою галузі та самозайнятості населення, особливо у віддалених, гірських та, як казали за совєтів – «депресивних» (а просто з малою увагою) регіонах. Чи хтось би втратив від такої кампанії? Певно, що ні. А Закарпаття б – виграло.

Туризм офіційний

«Закарпаття – основна оздоровниця України. Певно, саме до цього звелися усі промо-заходи туристичного продукту», – каже Денис Ман, керівник департаменту економічного розвитку і торгівлі Закарпатської ОДА, в структуру якого входить й управління туризму.

«Активний туризм, фестивальний туризм та гастрономічний напрямок, без сумніву, стали яскравим доповненням до термального продукту. Вже розкручене "квітуче" (Долина нарцисів, сакури та шафрани) напевно прийматиме основну кількість туристів вихідного дня наступного сезону, а збільшення в структурі внутрішнього туризму спостерігатиметься у діловому (конференц) туризмі», – так він визначає пріоритети.

Підбиває підсумки: «Ми отримали "гарячий" зимовий сезон: заклади розміщення ще восени звітували про високе попереднє завантаження номерного фонду. Тішить, що сніг таки був, і вистачало й гарної погоди. Незважаючи на те, що в Ужгороді ця зима була безсніжною, закарпатські зимові курорти приймали туристів, яскравим було завершення сезону. За даними моніторингу нашого департаменту, Свалявський, Рахівський та Міжгірський райони, а також Великоберезнянська Вишка стали ще популярнішими. Драгобрат, судячи з усього, прийматиме любителів покататися ще до травня. Спостерігаємо менше скарг з боку туристів на якість послуг, що вже є позитивним. Однак наші умови організації гірськолижного катання поки що потребують осучаснення, зокрема комплексності у забезпеченні скі-пасами. Але є позитив у тому, що бази завбачливо купують штучні системи осніження, уникаючи проблем із безсніжними зимами. Центр змін – у Свалявському районі. Втім, переконаний, що цей мейнстрім підтримають усі гірськолижні центри краю», – каже Денис Ман. Резюмуючи зимовий сезон, говорить: «Наш клімат – сприятливий для розбудови туристичної інфраструктури, зокрема зимової. Попит на навчально-тренувальні бази для наших майбутніх олімпійців – високий. Отож віримо, що це теж одна із стратегічних цілей Закарпаття майбутніх років».

До слова, в 2017-му було затверджено офіційне промо-гасло Закарпаття: «Земля, наближена до неба». Також тривають акції з промоції туристичного потенціалу області, але, звісно, ця робота потребує активізації: Закарпаттю потрібна реклама, для того, щоби потенціал таки «вибухнув». Зрозуміло, водночас чиновник і також депутат обласної ради каже не лише про те, що слід краще фінансувати обласну програму розвитку туризму, але й про певні успіхи:

«Якщо говорити цифрами, то так, маємо суттєве збільшення надходжень від туристичного збору. Дехто каже, буцімто область вкладає в туризм більше, ніж отримує. До речі, коли ми починали фінансування програми туризму, проблема полягала в тому, що область зовсім не звертає увагу на сферу гостинності, й не дає належної підтримки ”галузі #1” в регіоні. Так ось, за час, поки область підтримає сферу туризму, у нас виросла кількість туристів, що проявляється не лише в такому показнику, як туристичний збір (усім економістам відомий мультиплікаційний ефект від туризму), але й у цілому ряді інших економічних показників, підвищилася свідомість у туристичних громад, які почали фінансувати власні програми туризму, збільшилася кількість сільських садиб, збереглися народні промисли, розвиваються регіональні пам’ятки історії, культури і архітектури, росте кількість туристичних операторів і агентств тощо. Неправильно вважати, що туризм приніс області всього 3 мільйони гривень податку, слід розуміти, що за кожним туристом є витрати на транспорт, харчування, сувеніри із Закарпаття, робота для екскурсоводів, вхід у замки і на території нацпарків та інші витрати, що не є прямими витратами туризму, але значно впливають на ріст податків до місцевих бюджетів. І – покращують добробут закарпатців», – каже Денис Ман.

Майбутнє закарпатського туризму

І хоча, за підрахунками Федора Шандора, кількість видів туризму на Закарпатті налічує сотні – як то кажуть, є чого прагнути. Набувають обертів семінари в Карпатах для любителів йоги, що теж можна вважати туризмом, свою перспективу має й мілітарний напрямок (адже є лінія Арпада, бункери в Колочаві і Великій Грабівниці, тощо), більшого прагнеться в кінному туризмі та інших доволі вузьких сферах. Тим часом сьогодні під загрозою перебуває ціла галузь: дельта- і парапланерний туризм і власне спорт у Карпатах, адже унікальний осередок на полонині Боржава можуть знищити через будівництво парку вітрової енергетики.

І прикро, що цілком провальним став захід із буцімто відродження Боржавської вузькоколійки, який обернувся банальним безрезультатним піаром одного чиновника. А от в Європі малі залізниці – успішна атракція. Утім, списувати цю тему аж ніяк не варто – навпаки, як і чекати на «вибух» інших цікавих точок, яких насправді може бути чимало.

І, звісно, мрією чи то радше ідеєю залишається наш «кіно-туризм». Адже область є просто раєм для кінематографістів: ще вистачає не спотворених краєвидів, є така-сяка інфраструктура, і – дуже дешево. Варто згадати, що після виходу певних картин на світові екрани їхні знімальні майданчики ставали місцями «паломництва». Так цілком може статися і з Синевиром: хвиля цікавості до фільму, зйомками якого завершує свою кар’єру легендарний «Леон-кілер» Жан Рено мало що не ставить під загрозу самі знімання, які саме тривають на гірському озері. Що ж – затишні вулички закарпатських міст, ошатні палаци і прегарні гірські краєвиди, а ще колоритна глибинка та інші «особливості ландшафту» мають шанси увійти в історію українського, ба навіть світового кіно, варто лише трохи попрацювати над промо… Але, як то кажуть, це вже інша історія. А ми спершу згадаймо і про проблемні точки – мусимо.

Туризм і проблеми

Те, що поняття «Закарпаття» і «туризм» не роз’єднати в людській свідомості – звісно, уже доконаний факт.

Але, безперечно, є те, що перешкоджає процвітанню галузі. У першу чергу, певно, безсистемність. Чимало туристичних об’єктів і навіть напрямків лише розвиваються і перебувають поки що в «сірій зоні». Цьому, зрозуміло, є свої причини, зокрема, враховуючи недосконалу регуляторну базу і корупцію в контролюючих органах. Але саме через це бракує надходжень в місцеві бюджети (сьогодні, до речі, низький рівень туристичного збору, зокрема, у Воловецькому районі, є серед аргументів у захисників спорудження вітропарку на Боржаві). Також нерідко поки що незадовільним є фаховий рівень працівників галузі туризму, хоч успіхи і прогресують. Звісно, не додає перспектив і нищення історично-архітектурної спадщини, що особливо кричуще в Ужгороді: схоже, влада просто не розуміє важливості збереження самобутності обласного центру. Неймовірним явищем є закарпатські дерев’яні церкви – храми є унікальними витворами мистецтва, але їх так само не шкодує час, а ще більшої шкоди завдають люди, у тому числі самі настоятелі, які не те що не забороняють, а самі ініціюють перебудови та втручання, забиття дзвіниць «бляхою», що характерне для православних Московського патріархату і є варварством по суті.

Приємних емоцій відпочивальникам не приносять і стихійні сміттєзвалища, особливо гостра проблема в гірських районах, адже обласна влада ніяк не спроможеться дати раду програмам поведінки з відходами і налагодити системну роботу, а будівництво єдиного сміттєпереробного заводу в області застопорилося в 2015-му році. Загалом згадані моменти насправді реально владнати: були б бажання, розуміння і політична воля та вміння влади комунікувати з фахівцями і громадами, та і просто – працювати на користь краю, а не тільки політикувати. Є ж і проблеми, на які надто складно вплинути. Якщо раніше Закарпаття могло позиціонувати себе як «Європа без візи», то з прийняттям безвізу часто наші бази програють якісним і конкурентним за цінами сервісам зарубіжжя. Ступор аеропорту в Ужгороді – сюди ж. Як і одвічна проблема з дорогами. До інфраструктурної теми варто долучити і наш постійний біль: Укрзалізницю з її геть ненав’язливим сервісом та незрозумілою політикою організації сполучення із Закарпаттям. І саме в цій справі варто сподіватися хіба на те, що вдало зійдуться зорі, адже мінусова «договороздатність» чинної обласної влади вже стає легендою, ОДА і зараз перебуває в дискретному конфлікті з Мінінфраструктури. Утім, «б’ють у всі дзвони» туризмознавці, свій крок зробили депутати обласної ради, спрямувавши звернення до Укрзалізниці, тож – чекаємо.

Але, у кожному разі, поїзд закарпатського туризму вже не зупинити. І те, що за кермом тут швидше ентузіасти та підприємці, а не влада – радше позитив, адже локомотив рухатиметься природним шляхом і зрозумілими людям рейками. Лишень аби ніхто не стояв на колії. Про те, що «як не допомагаєте, то просто не заважайте» – кажуть чи не всі представники закарпатського туризму. Тож побажаймо легкої путі і запросімо всіх уже в весняне Закарпаття. Подивитися на рідкісні і прекрасні шафрани, скупатися в термалах, скуштувати натурального вина і ще 101 смаколик на здоров’я, побачити історичні та новітні цікавинки, відчути колорит і комфорт… Це – край, де гарно жити і працювати, але ще приємніше – відпочивати. Чекаємо!