Сергій Сергійович Нікогосян належить до негусто, на жаль, заселеної категорії сильної статі, при появі якої кожна жінка відчуває: увійшов справжній чоловік! При цьому ніяких особливих дій йому чинити і не слід. Чи то кавказьке походження, що ментально визначило харизму, чи то кадрова, радянської школи, військова виправка додала лоску і аристократичного благородства; чи то непроста доля, що покидала цю людину містами й селами колись різних культур, а нині – різних країн, навчили не книжкової, а істинної дипломатії, але Сергій Нікогосян справляє враження щасливого, бувалого, але такого, що зберіг любов до оточуючих, саме – мужчини.
– Сергію Сергійовичу, яким же щасливим вітром занесло істинного сина Кавказу у Карпатські гори?
– Почну здалеку. Перші мої співвітчизники опинилися в цих краях після Великої Вітчизняної війни. Це були кадрові офіцери – 5 чоловік. Про те, що вони по-справжньому полюбили цей край, а він – їх, мені здається, свідчить така історія. Коли я їхав на Закарпаття, в поїзді мене запитали: «А ти знаєш Петросяна?». Мене таке питання відверто обурило: кожен вірменин знає чемпіона світу з шахів Тиграна Петросяна. Але виявилося, що місцеві говорили про свого Петросяна, який вивів місцевий колгосп в мільйонери і примножив славу закарпатського виноробства. Ось він був сином одного з «першої хвилі», і не знати про нього, на думку моїх супутників, означало не бать вірменином! Наступними були працівники, що прокладали газопровід «Уренгой-Помари-Ужгород». Саме вірменські фахівці тягнули цю систему через Карпати. Деякі з них залишилися в цих краях. І найсумніша – третя хвиля: після землетрусу 1988-го … Власне, я з родиною також опинився тут в ті роки.
– У Вас була можливість вибирати місце проживання?
– Ні. Мені здається, що це був останній приклад всесоюзного об’єднання в прагненні подолати біду і допомогти постраждалим. Усім миром відновлювали руїни, усім світом приютили. Я – кадровий офіцер і звик підкорятися наказам. Сім’я моя виїхала на Закарпаття, я ще півтора роки працював у Вірменії, але мій будинок – там, де моя родина. Розуміючи, що якимось чином я ставлю крапку на власній кар’єрі, я приєднався до рідних. Хоча багато хто повернувся на Батьківщину …
– А що спонукало їх – ностальгія?
– Та не тільки. Бачте, для мене, та й для багатьох моїх співвітчизників, Закарпаття здалося аж надто … європейським, чи що. Приміром, там, на Батьківщині, ми жили в багатоквартирному будинку, де не прийнято закривати двері, де всі знали один одного, де вечорами сиділи на лавиці у дворі, обговорюючи всі новини за день …
– Але ж ми привикли визнавати «європейськість», як еталон …
– Не безумовний … Мені імпонують німецьке ставлення до роботи, англійський стиль, італійський темперамент, французька легкість … Але все разом – важко сприйняти людині, вихованій на Кавказі … Наведу один приклад. Коли я заходжу в маршрутку, жодним чином не дозволю дівчині поступитися мені місцем. Вона – майбутня мама, бабуся, а це – найсвятіше …
– А як же з відомим кавказьким патріархатом?
– Це – зовсім інше. У нас прийнято запитувати пораду у старших і, прийнявши її, не «перегравати» це рішення в компанії друзів. У нас прийнято шанувати старших, сім’ю … Тут же дуже багато національностей і у кожної з них свої особливості. Але зі мною – ось яка історія. Мої предки – з тієї частини Вірменії, яка опинилася на території Туреччини, потім багато хто з моїх жив в Константинополі. Нас кидало по різних країнах … Будучи кадровим офіцером, я служив і в Середній Азії, і в Росії … Тому навчився: треба поважати звичаї і правила країни, де ти живеш, хоча свої мову і культуру не забував ніколи.
– І Ваші молоді її не забувають?
– Вони виросли в інших умовах, вони – більш сучасні. Та й життя змінюється. Але є, безумовно, речі, які залишаються непорушними! Власне, для їх збереження, в тому числі, ми і заснували в 1996-і році наше національне товариство «Арарат». Спочатку виникла ідея відкрити недільну школу. Я почав усвідомлювати, що наші діти забувають рідну мову і культуру. Першим керівником і вчителем у цій школі була моя дружина. Діти приїжджали з кількох районів, вік: від 8 до 20 років. Потім ми видали книгу, організували концерти. Словом, робота пішла …
– У багатьох складається враження, що такі громадські організації – пережиток радянського, активного в суспільному житті часу …
– Звичайно, головне в цьому житті залишатися людиною, не зважаючи на місце проживання, але забувати своє коріння, проросле в рідну землю, ніяк не можна. Я виявив в запасниках закарпатських музеїв картину Айвазовського, з’ясував, що закарпатський Чендей спілкувався з Параджановим, знайшов людей, які вчилися або працювали у Вірменії … Якщо хочеш знати, то багато чого можна з’ясувати. І таким чином ми знайшли точки дотику для наших народів, зробивши їх ріднішими, ближчими і зрозумілішими один одному.
– Але чи так же вільно живеться в Україні всім національностям?
– Я – вільна людина! Я розмовляю рідною мовою з тими, хто мене розуміє, я читаю книги своєю мовою, слухаю свою музику. Бачте, я вважаю, що завжди треба пам’ятати, громадянином якої країни ти є, не забуваючи про національність. Але національність – це надто особисте. Я знаю, що розмовляю з акцентом, я знаю, що виглядаю і поводжуся як кавказець – не соромлюся цього, але й не випинаю. І дуже ціную, що серед численних друзів можу залишатися самим собою, і вони мене за це і люблять, і поважають. Свого часу я дав клятву Україні і, смію Вас запевнити, ніколи її не порушував. Я не розумію тих людей, які скаржаться. Матеріальне – це моє, особисте, але все інше … Мені завжди хочеться сказати: не подобається – їдь! А лаяти землю, яка тебе годує, – неправильно і непорядно!
– Чи багато керівників національних спільнот Вас підтримують у таких поглядах?
– А ось це питання я залишу без відповіді … Скажу лише: хотілося б, щоб їх було більше …
– То яку ж країну Ви, при таких, істинно європейських поглядах, вважаєте своєю Батьківщиною?
– Безумовно, Вірменію! Без Арарату життя уявити неможливо: я дихаю повітрям Вірменії! На жаль, ось уже багато років країна перебуває у фактичній ізоляції. Жити пристойно допомагають місцевим лише родичі з-за кордону. Дуже багато моїх співвітчизників влаштувалися в інших країнах світу: від США до Росії. Але всі ми сподіваємося, що життя налагодиться і зміниться в кращу сторону …
Сергій Сергійович зізнається: в рідній Вірменії не був більше 2-х десятків років. Виправдовується дальністю і складністю шляху. Його ж рідні визнаються: татові боляче бачити, як важко живеться нині його батьківщині, і розуміти, що допомогти їй він не в силах … Але тим не менш, тут, далеко від коханої Вірменії, ось уже кілька десятків років він створює свою територію любові і поваги, на якій комфортно почуваються люди різних національностей. Господар цієї території чітко дає зрозуміти, що вона розміщена на Україні, хоча над нею – таке дзвінко пронизливе вірменське повітря, населяють її кавказькі джентельмени і осіняє її через тисячі кілометрів священний Арарат, даруючи своїм далеким дітям і внукам удачу і надію на неминучу і радісну зустріч !
Залишити відгук
Щоб відправити коментар вам необхідно авторизуватись.