Семеро дівчат на одному гарбузі

Унікальний світ народних сюжетів та орнаментів постає на інкрустованих лагенаріях ("диньках") закарпатця Федора Манайла, досліджує Укрінформ.

Про серію декорованих диньок-гарбузиків Федора Манайла мистецтвознавці говорять як про унікальний напрямок його творчості й унікальний на тутешніх теренах приклад такого декорування – цікаво, що крім Манайла цим видом мистецтва більше ніхто не займався.

Гравірувати диньки майстер почав за десятиліття до смерті – і захопився цією справою так, що створив їх понад сотню (а скільки роздаровано було ним особисто! Федір Федорович любив дарувати свої роботи друзям та знайомим, був дуже щирою людиною). Що й казати – він навіть сам висаджував лагенарії, викохував рослини у своєму дворі, зривав плоди, потім декорував і висушував удома.

«У діда в домі восени все було заставлено диньками», – згадує онука Вікторія Манайло-Приходько. Він же й консервував їх. Але наразі половина залишеного Манайлом доробку пошкоджена: свого часу Федір Федорович зберігав диньки, які не вмістилися в квартирі поміж картин, на горищі – там їх погризли миші. Нині будинок-музей Манайла в Ужгороді має в своїй експозиції десь із півсотні диньок – деякі зберігаються за склом, деякі – підвішені на стіні, як за життя Майстра. Але з кожним роком вони втрачають форму – тріскаються, деформуються, їх шкодить шашіль… Відтак, у музеї шукають реставратора, який взявся би за порятунок унікальної спадщини Федора Манайла.

 ПОШТОВХОМ СТАЛА УЧАСТЬ МАЙСТРА У СТВОРЕННІ СКАНСЕНУ

– Ім’я Федора Манайла нерідко називають як певну «абсолютну величину», втілення сутності самого поняття творчості, – розповідає онука художника Вікторія Манайло-Приходько, директор його будинку-музею в Ужгороді. – Глибина його творчості, передусім, полягає у вмінні майстра зрозуміти і скористатися законами народного мистецтва для художнього перетворення дійсності. Федір Манайло завжди підкреслював, що спираючись на головні принципи народного мистецтва – економність засобів вираження, розуміння породженої життям необхідності кожного художнього витвору, можна досягти максимальної змістовності та довершеності образу. У манайловій творчості було два періоди, коли він сповна користався своєю базованою на народних традиціях творчою формулою: довоєнний та останній період, розпочатий виставкою «Старе і нове Закарпаття» (1961-62 рр.). Феноменальний успіх виставки дозволив майстрові вийти з вузьких рамок радянського заідеологізованого мистецтва, і не остерігаючись звинувачень у наслідуванні західних «-ізмів», створювати сповнені змістом, символізмом, декоративністю, історичною та етнографічною достовірністю твори. До цього останнього періоду відносяться і декоративно-прикладні студії Федора Манайла.

З усіх видів народної прикладної творчості Закарпаття художник обрав найбільш екзотичний, сьогодні вже зниклий вид ужиткового мистецтва – гравірування декоративних гарбузів-диньок. І саме у цьому виді творчої діяльності він зміг повною мірою втілити принцип заощадження засобів виразності, прийти до промовистої простоти справжнього мистецтва. Поштовхом до прикладної роботи, мабуть, стала участь Федора Манайла у створенні «села» – музею народної архітектури та побуту в Ужгороді, що припала на середину 60-х років, коли під його наглядом були знайдені, описані та перевезені до музею чотири хати. Саме в той час, очевидно, він згадав про бачені ще в часи своїх юнацьких етнографічних експедицій, декоровані гарбузи-диньки. Їх широко використовували у побуті, а також і декорували у низинних районах Закарпаття, де проживали лемки та долиняни. У горах ця рослина важко росте і тому не зустрічалася у господарстві гуцулів і бойків. А селяни в долині широко використовували декоративний гарбуз сорту «лагенарія» у якості різноманітного посуду. 

І справді, різні форми плодів лагенарії немов спеціально вигадані природою на всі випадки життя: бутлі, глечики, колби з вузьким горлом, діжки… Посуд з лагенарії легкий, міцний, екологічний і довговічний. У пляшці з лагенарії навіть у найспекотніший день вода залишається прохолодною, а зерно не псується. Зберігали також селяни в лагенаріях мед, олію, сипучі продукти. Відома й «лоповка» – диня-груша для витягування вина з бочки, якою де-не-де користуються закарпатці й зараз.

І НЕ ТІЛЬКИ НА ЗАКАРПАТТІ

Примітно, що використання лагенарій у побуті – прерогатива не тільки Закарпаття, каже пані Вікторія Манайло-Приходько. 

– Декоративний гарбуз є поширеним видом посуду у багатьох народів світу. Окрім Закарпаття, де зрідка і нині можна побачити диньки в угорських селах, посуд з лагенарії донедавна був у вжитку у південних районах України, зокрема, на Одещині. Кажуть, що у Ніжині у великому плоді висушеного гарбуза українці засолювали огірки: рослинний пектин у напівочищеному гарбузі надавав огіркам особливого витонченого смаку. 

– А гравірування лагенарій, – уточнює директорка музею, – у наш час є видом народного декоративно-прикладного мистецтва гагаузів сусідньої Молдови, декоровані гарбузи зустрічаємо й в Угорщині, Хорватії, Туреччині. Досі плекають стародавні традиції декорування лагенарій у Середній Азії, у В’єтнамі, Китаї, Японії, Індії, Африці, островах Океанії, Північній та Південній Америці (Перу). Деякі сучасні митці досягли високої майстерності у декоруванні лагенарій і стали відомими далеко за межами своїх країн: Мэрилiн Сандерленд з Америки, Мухаррам-опа з Узбекистану, Петр Влах із Молдови. 

В Україні ж цим видом декоративно-прикладного мистецтва прославився Федір Манайло та його учениця художниця Ганна Мигович.

ЧАСОМ МАНАЙЛО ГРАВІРУВАВ ДИНЬКИ “НА КОРЕНІ”

Отож, перші спроби виростити декоративні гарбузи Федір Манайло зробив у 1966 році. Але тільки у 1967 році на невеликій ділянці ужгородської Станції юних натуралістів були вирощені перші диньки. У наступні роки гарбузи вже росли на ділянці коло його будинку в Ужгороді. 

Протягом десяти років майстер займався вирощуванням гарбузів: із середини січня – до середини лютого «кольчив» (пророщував) насіння, потім висаджував його у спеціально підготований парник. Виростала розсада у 5-6 листків, яку пізніше, у травні, коли температура сягала більше 15 градусів тепла, висаджував у відкритий ґрунт і накривав плівкою. До кінця травня вже з’являлися перші маленькі гарбузики. Властивості гарбуза-лагенарії такі, що навіть якщо відрізати частину плоду під час росту – він не загине, а продовжить рости. Тому майстер іноді не чекав дозрівання, а гравірував диньки «на корені». Нанесений візерунок (це робилося або голкою циркуля, або рейсфедером, або ножем), разом із динькою виростав, змінювався, набрякав – тобто, сама природа брала участь у творенні. 

– Таких гравірованих «на корені» диньок чимало, але все ж більшість декорована Манайлом після зрізання, – уточнює пані Вікторія. 

До жовтня Федір Манайло доглядав за ростом декоративних гарбузів, потім зрізав і давав їм висохнути, щоб на вже затверділій оболонці створювати візерунок.

– Лагенарія природнім шляхом висихає дуже довго, протягом одного-двох років. Федір Манайло бажав прискорити процес і консервував диньки підібраними хіміками з Ужгородського університету реактивами, в основі яких був формальдегід. Диньки все одно повинні були всихатись тривалий час у добре провітрюваному теплому приміщенні. Кілька років ми спостерігали, як у невеликому холі його квартири, де нині музей, сушилися місяцями сотні диньок, – каже Вікторія Манайло-Приходько.

ЧАСОМ НА ОДНІЙ ДИНЬЦІ ЗОБРАЖАВ ДО СЕМИ ДІЙОВИХ ОСІБ

Способи декорування у Федора Манайла були різноманітні. Окрім згаданого різьблення по «живій» (на корені) диньці, це і гравірування з допомогою різьбярських знарядь (стамески, різьбярські ножі) після зрізання з плодоніжки, це і пірогравюра на повністю висхлій диньці з допомогою випалювального пристрою. Іноді майстер у надрізи орнаменту втирав туш – чорну, або червону – для надання виразності рисунку. Чи наслідував Федір Манайло технологію, способи обробки, орнаментальні мотиви народних умільців? Можливо, частково. Як розповідав сам художник, колись давні селяни так само «голкою гравірували орнаменти, або зображали людей, звірину» на декоративних гарбузах. Бувало, рисунок наносили просто «чорною фарбою» або «покривали воском поверхню, продряпували візерунок, а потім розведеною в олії сажею обмазували гарбуз і обтирали. Після того у місцях, де було зняте воскове покриття, означалися темні смуги».

– Очевидно, – каже пані Вікторія, – згадуючи побачені колись декоровані гарбузи, художник тримався місцевої традиції нанесення декоративного мотиву. Він так само зображав і «людей, і звірину», але й безліч інших, народжених його фантазією та уявою речей.

– Коли Федір Манайло приступав до роботи над своїми диньками, у нього напоготові була велика кількість сюжетів. Він безкінечно урізноманітнював композиційні рішення, віртуозно співвідносячи їх із формою плоду. Художник часто робив невеликі робочі ескізи до майбутнього декору (в архівах нашого меморіального музею зберігаються аркуші учнівського зошита з замальовками). Якщо форма дозволяла – динька перетворювалася на голову або тулуб, які відповідно прикрашав художник. Іноді це була голова діда-гуцула зі звисаючими вусами та довгим волоссям («Дідо-гуцул», 1968), іноді – голівка маленької дівчинки («Дитинка», 1971), або молодиці («Верховинка»1974). Бувало, художник зображав два обличчя з двох боків гарбуза: гуцула та гуцулки («Чоловік та жона», 1969), або з трьох («Цімборки», 1969), чотирьох боків («Жони», 1972). Якщо динька нагадувала форму тулуба, тоді майстер видряпував або образи жінок у багатому вишиваному строї різних етнічних груп Закарпаття («У свято», 1973), або гуцулів-вівчарів («Вівчар», 1977), лісорубів («У лісі», 1967). Часто площина диньки перетворювалась на міні-розповідь про хід полювання («Водаска», 1968), про перебіг весільної церемонії («Свальба», 1974), збір винограду («Винозбирання», 1973), роботу прядильниць та вишивальниць («Умілиці», 1968). Любив художник зображати сцени Коляд («Колядники», 1973, 1974, 1976) із фантасмагоричними фігурами ряджених, або перетворював гарбуз на цілий всесвіт, де було все – рай, пекло, небо в зорях, рідне село («Небо і земля», 1976). Іноді на диньці можна побачити до семи фігур жінок – «Хор дівчат» (1969), часом там зображені одна чи дві пари танцюючих молодих – «Танок» (1969, 1972), іноді поряд із парою зображені музики – «Весільний танок» (1975). Цікаво, що під такими мотивами танцю художник досить часто гравірував і приспів танцювальної мелодії: «Косицьми тряси перцем, а ти, мила, моя моїм серцем».

ЩОРОКУ – НОВІ ТРІЩИНИ

Після розмови пані Вікторія показує нам музейну експозицію. Диньки в будинку-музеї розміщено в різних кімнатах. Якісь – під склом, акуратно підписані, деякі – у серванті, так, як виставлялися за життя художника, а також – підвішені в кутку біля дзеркала за нитку з кутасиками на стінах (ці ниткові підвіски робила сестра Манайла, яка гарно вишивала, ткала та в’язала гачком).

Уважно роздивляємось унікальні твори. Вони – надлегкі, найрізноманітніших розмірів: від такої, що вміститься в долоні, розміром із яблуко, до овальних, видовжених. Саме на цих квадратних сантиметрах майстер розміщував цілі полотна з народного життя. Ці полотна і мініатюри вражають. От «Свальба»: обертаючи диньку та роздивляючись вигравірувані сценки з весільного дійства, наче переносишся на оте гуцульське весілля, разом із тим, помічаєш, що навіть декор одягу дійових осіб уміло підібрано: кожна річ на своєму місці. Довго не можу відірватися від диньки, що називається «Водаска» – тут художник розповідає про верховинського мисливця та його мистецтво ловів! Обличчя мисливця, особливо його очі – наче затягують. Вражає також «Хор дівчат»: на диньці художник розмістив сім фігур дівчат, які співають. 

Розглядаючи диньки, помічаємо, що вони мають дефекти: на котрійсь з’явились тріщини, в іншої деформувалися стінки. 

– На жаль, мушу констатувати, що з кожним роком таких попсутих диньок стає більше, це насторожує, бо нам треба будь-що зберегти колекцію для нащадків, – каже директор музею Манайла. – Ми зверталися по допомогу до наших реставраторів художніх творів на Закарпатті – але тут спеціалісти розводять руками, мовляв, ніколи з таким не працювали. Можливо, вдасться залучити професіоналів з інших регіонів – ми були б дуже раді. Адже справді, Федір Манайло – єдиний в країні, хто творив таке мистецтво, це унікальні речі, хочеться, аби вони збереглися для нащадків.