Руді: Олександра Деяк та її кінь

Хатні тваринки, домашні улюбленці — ми часто не мислимо свого дому без них. Вони частина нашої сім’ї. В це коло вписуються собаки, коти, хом’ячки, папужки, рибки, зрідка — рептилії. Але наша співрозмовниця має… коня. Справжнього, 900-кілограмового норовливого красеня Рудого. Окрім того, Олександра Деяк навчається на реабілітолога, а про коня мріяла з самого дитинства.

— Саш, чому саме кінь?

— Ну, не знаю, мені завжди подобалися великі тварини… А кінь — це було найбільше з того, що можна було знайти. В мене дідусь по маминій лінії в дитинстві завжди водив мене на такі базари в Королеві, куди приїжджали вози з кіньми і різним товаром. Дід і сам коней любив і підводив мене до них, щоб я могла їх погладити. Але мене оберігали, щоб кінь не міг мені зашкодити часом чи вкусити і в мене відклалося таке розуміння, коли хочеш насолодитися твариною, але не до кінця можеш…

На 16-річчя батьки подарували мені місячний абонемент занять на кінній фермі «Lucky Horse». І коли вперше прийшла туди, мені зразу дали завдання набрати відро яблук і погодувати коня, то я аж остовпіла від захоплення: «А що, можна погодувати?!»

Місячним заняттям не обмежилося, звичайно, був і другий місяць занять, а потім власниця мені запропонувала приходити до них після школи і трохи там допомагати доглядати за кіньми, ну і кататися.

— Чи ти пам’ятаєш той момент, коли вперше побачила емоцію в коня?

— Так, це було в перший же мій день на фермі. Я одразу ж помітила, які вони різні: один сердиться, інший підлещується, аби випросити в тебе яблуко, між собою «спілкуються» активно. Одна кобила в стайні дуже крупна і дуже емоційна: коли її випускали в манеж, то вона починала дуже бурхливо іржати, стрибати, задиратися до інших коней.

— Як з’явився в твоєму житті Рудий?

— Взимку, десь через півроку моїх занять на фермі, його господар віддав його і ще одного коня на ферму на постій. Я за нього вчепилася, бо він був несхожий на інших: він нікого не визнавав, нічого не хотів, тільки вимагав, щоб його годували. І цікаво було знайти до нього підхід.

— Скільки йому років тоді було?

— Сім, а тепер йому 12 років, це за шкалою людського віку 35—40 років. Тобто для мене минуло 5 років, а для нього — 15.

— Як ти зрозуміла, що хочеш його купити?

— Ця думка була ледь не від самого початку. Вона є в кожної людини, яка праацює з кіньми — точно є твій любимчик, із яким ти не хочеш розлучатися. І коли Рудий став власністю господині ферми, Ренати, вона почала шукати для нього покупця. Мене відмовляли всі, починаючи від самої Ренати, батьки, всі рідні й друзі. Але в мене 4 роки минули в концентрації думки, що в мене є кінь, якого я ніколи не хочу втратити з життя, тому я маю його викупити.

Звичайно, в першу чергу це був такий собі егоїзм, тому що вклала в нього дуже багато зусиль, він був зовсім несоціалізований. Вчила його, що не можна кусати людей, не можна копатися, не можна нападати, якщо тобі щось не подобається, і тепер він уже такий гарний та чемний стане власністю когось чужого!.. Я відганяла, бувало,людей, які йшли його гладити, казала, що він кусається (сміється).

— Ти падала з коня?

— Так. Разом із ним. То була моя вина. Тренувала Рудого до змагань і фактично  його перевернула: мені хотілося підняти його на «свічку». Це досить небезпечний номер, враховуючи, що він мав проблеми з агресією і коли йому щось не подобалося, то він сам ставав дибки. І так вийшло, що він оступився і ми скотилися в яму.

Обійшлося без дуже серйозних травм — у мене був забій ребер та тазостегнового суглоба, в нього також почалися невеликі проблеми з ногами і спиною. Після того десь півроку не з’являлася на фермі. Просто боялася знову сідати в сідло.

З часом повернулась на ферму і в пориві сказала власниці, що я його купую, можу це зробити і хочу: домовилася з нею про те, що проплачую догляд Рудого на фермі з тими намірами, щоб його не купили інші люди, бо він мій. На той час уже знайшлися люди, які готові були його забрати. І через рік я його викупила.

— Не можу не спитати, скільки коштує кінь?

— Такий, як Рудий, коштує близько 1000 дол. Хороший, спортивний, вишколений молодий кінь вартуватиме десь 2,5—3 тис. дол. Кінь, на якому дитина поїде на спортивні змагання, коштує 5 тис. дол. Можна купити і за 700 дол., але цей кінь буде старий або покалічений та з травмами.

Рудий — не спортивний кінь. Він дуже впертий, погано заїжджений, норовливий. Він усе життя був відданий сам собі і робив завжди тільки те, що хотів, і якщо людина від нього хотіла щось таке, що він робити не хотів, то він міг елементарно людину налякати і завдання відпадало саме по собі. Це дуже небезпечно, тому що тепер він важить близько 900 кг і просто зможе когось налякати.

— Якої він породи?

— Українська верхова і французький сель. Кобили такої суміші виходять доволі гарні, а мерини прості, чудово годяться для прогулянок, ними можна боронити-орати, але вони не спортивні.

— «Lucky Horse» — це конюшня, ферма чи кінноспортивна школа?

— Раніше це була кінноспортивна школа, де тренувалися діти, ми регулярно виїжджали на змагання у Львів, Київ, Жашків. Тепер це просто приватна конюшня «Lucky Horse», вона, до речі, є в соцмережах, на якій Рената Бенеш з чоловіком, власники, тримають коней. Там є кілька людей, які тримають своїх коней, як це роблю я, є кілька коней, на яких тренуються на спортивні змагання, і кілька прогулянкових кобил. Загалом 10 коней.

В Ужгороді працює ще кінний клуб «Тріумф», де на прекрасні й дорогі коні, заняття тут спрямовані саме на спортивні змагання та досягнення.

Крім того близько 8 дуже гарних коней тепер завезли на турбазу «Воєводино» і планують відкривати школу ще й там.

— Що тобі найбільше подобається в спілкуванні з конем: доглядати за ним, тренувати, гратися з ним чи «оцивілізовувати» його?

— Коні всі абсолютно різні й цікаво вибудувати з кожним окрему дружню лінію спілкування. З конями потрібен час, зусилля, аби подружитися. Подобається оцивілізовувати. Це дуже цікаво! Чим дикіший кінь, тим він мені цікавіший. Саме тому мені припав до серця Рудий. Але тепер уже, коли я стільки часу і зусиль вклала в нього, то тепер мені в радість просто проводити з ним час.

Тепер, з огляду на мою зайнятість можу не з’являтися на конюшні місяців два, а коли приходжу, то він робить дуже ображений вигляд, мовляв, «Хто ти така? Я тебе не знаю!» Потім через годину відходить і ми йдемо зазвичай гуляти. В полі його випускаю, сама сідаю читати, а коли він набігається, то приходить до мене і починає задиратися: щипати мене за куртку, за волосся, знімати з мене окуляри, штовхати (сміється), мовляв, «Зверни на мене увагу!».

Подобається дуже чистити, тому що фактично тоді йде повноцінний фізичний контакт.

— Тебе кусав кінь?

— Так, Рудий кусав.

— Боляче?

— Ну синяк був місяці Три. Але то моя вина була, тому що налякала його, несподівано забігши в конюшню. Загалом бувають ситуації, коли вина на тварині, наприклад, Рудий якось був настільки злий на мене під час прогулянки, що збив мене об єдину березу, яка росла в полі і поскакав сам додому (сміється). Але кінь сприймає нас не як людей, а як таких же тварин і тут потрібно тримати лідерство у вашій парі, тому відповідальність за все, що з вами стається, лежить на тобі.

Коні дуже великі емпати і дуже гостро відчувають твій емоційний стан і нерідко переймають його — чи це твій смуток, чи страх, чи радість. І якщо ти прийшов злий чи сумний, то кінь спочатку навіть сторониться тебе… До речі, на цьому базуються принципи іпотерапії: люди з ДЦП їздять на конях недаремно. Тварини «перебирають» хворобу на себе, і тому тварин, на яких катаються такі люди, треба через місяць змінювати, щоб тварина 3—4 місяці «відійшла». А людині стає краще. Ми це поки що не вивчали, так розповідала Рената.

— Ти навчаєшся на реабілітолога. Не бачиш себе в іпотерапії?

— Ні, це не моє… Хоча було би цікаво поєднувати реабілітологію з роботою з кіньми, в тому числі й у психологічному плані. Це спостерігаю і на собі: за 5 років мого перебування біля коней я стала набагато спокійніша, зникла агресія.

— Якщо захворів кінь, що ви робите? В Ужгороді є ветеринари, які спеціалізуються на конях?

— Нема… Якщо стається біда з конем, ми дзвонимо по скайпу, вайберу ветеринару з Харкова і він безпомилково встановлює діагноз, назначає лікування, а коли щось серйозне — ми оплачуємо йому дорогу і він приїжджає. Слава Богу, це стається дуже рідко.

…Люблю Рудого за його невибагливість! Єдине, він дуже боїться птахів і повітряних кульок! У нього ледь серце не луснуло зі страху, коли до нього до відкритого стійла підійшов індик! Він підскочив, забився в далекий кутик стійла і сів, в істериці дивлячись на птицю (сміється). Ледве потім заспокоївся… Щось схоже стається, коли ми йдемо вулицею, а десь із двору виводять гусей — страшно лякається.

Іншим разом ми гуляли біля озера з лебедями, то він, коли їх там угледів, то Ренаті ніяк не вдалося умовити його підійти до озера і попозувати їй для фото. Вона хотіла зробити гарний кадр, де він стоїть на фоні озера з лебедями… Не вийшло (сміється).