Життя розпочинається після 40-ка… Моя відповідь тьоті Лілі

Там, у минулому сторіччі, 40-літні подруги моєї мами видавалися мені мало не доісторичними створіннями. Вони зверталися одна до одної – «дівчатка», і на мій скепсис з цього приводу красуня тьотя Ліля сказала з посмішкою: «Танічка! Коли тобі буде 40, тобі здаватиметься, що життя тільки починається…»

Мені навіть не 40… І давно не здається, що життя починається. І серед не надто великого списку власних досягнень пишаюся тим, що:

—          Мене не дратують міні-спідниці на струнких засмаглих ногах;

—          Не вводить у ступор нахабне декольте, що відкриває молоде, пружне тіло;

—          Не викликають заздрощів палкі обійми і пристрасна демонстрація почуттів;

—          І не хочеться, щоб життя починалося… (хоча, можливо, саме це і не варто вважати досягненням).

Молодь 21-сторіччя не надто відрізняється від нас, таких же – у 20-му… Але мені давно не 40… І тому, я маю, з чим порівняти. Вони, наші ровесники через кілька десятиріч, такі ж нахабні, але агресивні… Такі ж самовпевнені, але байдужі… І, мабуть, у цьому є об’єктивна закономірність.

Вони завалені інформацією світового масштабу і такого ж рівня – безглуздя. На відміну від нашої системи координат «добре-погано», їхні системи – багатовекторні, хаотичні, перезавантажені. А вибудувати власні: стрункі, чіткі і зрозумілі – не має ані часу, ані вміння, ані бажання…

Чи потребують вони допомоги – очевидно! Чи хочуть вони її – велике питання… Їх життєві шляхи, плутаючись, набиваючи гулі подорожуючим, виводять їх до розуміння і здобуття – кожним, того, чого шукав, чого заслужив…

Тому з позиції доісторичних істот варто, мабуть, просто стояти над прірвою, застерігаючи тих, хто підходить занадто близько, щоб не зірвалися… Вони ж ще не знають, а життя розпочнеться у 40)