Журналіст – професія розстрільна

Є професії, роботу в яких загал завжди оцінює не тільки за наявністю в працівника спеціальних навичок чи рівнем його фаховості, а й за критеріями моральності. Це така собі окрема група спеціальностей, яку можна б назвати професіями сумління: священики, лікарі, вчителі, рятувальники, міліціонери, журналісти тощо. Зазвичай пересічний українець містко, але геть поверхово характеризує представників таких напрямів діяльності одним реченням: «Та всі вони (лікарі-міліціонери-попи) однакові!».

Якщо медик віртуозно володіє своєю справою, але свідомо не надасть допомоги людині, що вмирає на вулиці, його репутація матиме жирну і доволі помітну пляму. Якщо священик вміє розрадити і підтримати свою паству, але встановлює якусь казкову ціну на хрестини чи питає, де його гроші, одразу ж після поховання, «слава» про нього розійдеться як мінімум ближніми селами.

Якщо міліціонер…. Хоча ось тут, боюся, не знайду якогось вдалого прикладу: правоохоронцям наш нарід не довіряє та ще й побоюється їх. Чесний міліціонер – це в наших реаліях справжній оксюморон.

Також історично склалося, що нібито зрозуміло само по собі: на такі професії людина йде за покликом душі, працюватиме сумлінно і жертовно. Насправді ж, «тих, що горять» завжди не так багато, а в сутінкові часи держави – й узагалі мало.

Від журналіста теж чекають кришталевої чистоти, залізної принциповості, недоспаних ночей, синців під очима й… переламаних ніг. Можливо, хтось не погодиться, але саме такого журналіста-правдоборця хоче бачити глядач-читач. Хоча, як показує досвід, здебільшого тихою сапою доводиться воювати з власниками, затримками зарплат чи обмеженістю чиновників. Люди ж хочуть безкорисливого паладина, який не просто сумлінно готує публікації чи сюжети, а веде справжній бій бобра з ослом. Саме тут і прихована одна з найменш приємних особливостей усіх цих професій загалом, і журналістики зокрема: крок убік – і розстріл.

Уся репутація, яку людина набувала роками, може зникнути, як марево від сонця, після одного-двох неморальних, сумнівних чи, можливо, навіть ганебних учинків. Після такого від визнаних моральних авторитетів-журналістів починають демонстративно відписуватися читачі в соцмережах, гнівні коментатори з піною у рота строчать: «А ж я казав!», а більш стримані розчаровано докоряють: «І ти, Брут?!» Одне слово, остракізм ворогу народу буде гарантований. Наприклад, нині такого варто очікувати від глядачів одного з найякісніших і об’єктивних каналів держави – ТВІ.

Свого часу журналіст Костя Усов півроку вклав у непросте й ризиковане розслідування щодо Лук’янівського СІЗО – герой і розумник. Отримував зарплату на телеканалі в конверті – безпринципна людина і нікчема. У нашій державі ж ніхто не дістає сіру зарплатню, а якщо таке й стається, то українець гнівно жбурляє купюри в роботодавця і йде скаржитися в податкову!

І це все при тому, що пересічна людина навряд чи розуміє, яких зусиль може сьогодні коштувати журналістові протягування в заангажоване видання одного-єдиного важливого факту, імені, обставини.

Перебувати під прицілом моралістів щодня – доволі виснажливо. А співвітчизники чомусь забувають, що саме журналісти, хай би які вони були, нині бодай якось, але ще можуть впливати на дії влади. Тому обійдімося вже якось без швидких розстрілів, особливо без «суду і слідства». Бо зненацька виявиться, що воювати просто нікому.