Захистись від хуліганів

Повертатися бли­зько півночі тем­ни­ми (темними-пре­тем­ними) ужгородськими вулицями пішки додому – екстрим подекуди нічим не гірший, ніж аналогічна прогулянка густим гірським лісом без ліхтарика безмісячної ночі. Принаймні відчуття часом дуже схожі.
Проходячи повз деякі міські зарості чи специфічні зони (переважно в районі цілодобових генделиків та абецешок), так і очікуєш нападу якогось дикого «звіра». Часом вони, ці «звірі», о 1-й чи 2-й ночі, повертаються з дискотеки й своє повернення супроводжують гучними гортанними сигналами та інвективною лексикою. Іноді переходять на нестримний регіт, і тоді десятки стомлених тіл у бетонних комірках джунглів Нового району здригаються, враз виринаючи зі своїх 3-х снів.
Розбити пляшку об огорожу чи па­м’ятник, загасити цигарку об скульптуру на перилах, розкреслити кілька фраз у не надто високому стилі на фасаді історичної будівлі, принизити, вдарити зустрічного пішохода, зірвати шапку з голови – для когось це улюблена розвага, справа, що приносить задоволення, утвердження впевненості в собі та відчуття свободи. Стиль життя? Спосіб існування?..
На автобусній зупинці в Діловому, із купою наплічників, невимовно втомлені після пройдених 50 кілометрів, очікуємо на автобус у напрямку Ужгорода. Ватага місцевих підлітків із пляшками пива в руках прогулюється поряд, голосно лаючись триповерховою нецензурщиною. Вигуки, вальяжна хода, кілька оцінних поглядів. Проходять далі. За кілька хвилин металева конструкція зупинки здригається від запущеного здаля каменя…
Двоє рахівських старшокласників півночі не дають заснути в наметах, вимагаючи спершу 20 гривень на самогон, а потім – скласти їм компанію… Агресивні й сміливі від випитого вже раніше, вони шукають екстриму. У рукавах ножі й «розочки» зі спустошених перед тим пляшок…
Маленька, напевне, 6-річна дівчинка поблизу магазину у передмісті Ужгорода пильно вдивляється мені в очі. Спершу шукаю в них звичну дитячу допитливість та наївність, але ні – це очі маленького вовченяти. Дівча продовжує свердлити мене поглядом, він не просто колючий, а викличний, агресивний. Повільно підступає, не зводячи погляду, її захоплює цей очний поєдинок, ця гра: руки в боки, зі скривленою посмішкою, із загрозливою насмішкою повільно просувається в мій бік – так, наче готова при найменшій нагоді застосувати проти мене фізичну (!) силу… Її батько підходить до нас із фразою «Молодьож, дайте 2 гривні на мінералку». Омріяною «мінералкою» від нього вже й так тхне добряче…
Що болить цим людям? Що змусило їх поводитися саме так? Чому вони хочуть жити саме так і чи хочуть?.. Рідко замислюєшося про це в ситуаціях, коли доводиться стикатися з таким контингентом. Зазвичай у хвилини таких «рандеву» ми схильні відчувати агресію, зневагу, презирство, злість, ненависть (залежно від ступеня близькості контакту-зіткнення). І майже ніколи – співчуття. І вже точно ніколи – розуміння.
Як можна з розумінням поставитися до озлобленості й агресивності? Це надзвичайно важко. Напевне, так само, як і впіймати себе на думці, що, спонтанно реагуючи аналогічними емоціями у відповідь, стаємо дзеркальним відбитком несимпатичних нам персонажів. Замислюючись над можливими причинами їхньої девіантної поведінки, припускаючи думку про нещасливе дитинство, проблеми в сім’ї, нерозділене кохання, несповнені мрії, безвихідь і закомплексованість, – інстинктивно впускаємо в себе відчуття поблажливості й розуміння.
І… хулігани проходять далі. Дивно, але, виявляється, заміна внутрішньої напруги на співчуття – це дієвіший спосіб захисту від хуліганів, ніж газовий балончик.