Торкнутися Ізраїлю

Торкатися Ізраїлю ви починаєте ще до того, як ваш літак приземлився на Святій Землі. Точніше Ізраїль торкається вас. Ще в київському аеропорті «Бориспіль» ізраїльська служба безпеки ретельно вас огляне та допитає — куди і навіщо ви летите. А якщо будуть найменші підозри, чи не дай боже почухаєте носа, коли вам поставили питання (дивіться серіал Lie To Me), то ваші сумки розпакують, перетрусять, перевірять або і взагалі не пустять на літак. Те, що ви вже все оплатили — нічого не значить. Безпека понад усе для Ізраїлю. Тому скасування візового режиму для українців ще не означає, що ви туди безперешкодно потрапите.  От мене, до прикладу, питали, чи маю я друзів за кордоном. Та у мене їх сотня! Починаєш всіх пригадувати і перераховувати. На моє щастя, серед них нема нікого з Близького Сходу. Але, погодьтеся, питання несподіване.

Ізраїльська земля зустрічає тепло. Ну бо зрештою у нас мінус, а там +24 С. І хоча зима у них примхлива — за яскравим сонцем може налетіти стіною злива — все ж таки відігрітись можна.  

Протягом двох тижнів подорожі ми мешкали в місті Хайфа, а вже звідти їздили дивитися визначні місця країни. Але і сама Хайфа, говорять, одне з найкрасивіших міст в країні. Розташоване на узбережжі Середземного моря. За біблійних часів місто було відомим портом Хаіфой, власне ним він залишається і понині. Але краса Хайфи не в тому, що ти цілодобово з вікна бачиш море, а в тому, що воно розташоване на горі, а будинки міста немов нависають один над одним. Кожна наступна вулиця тягнеться вище і вище, і, до речі, чим «ближче до неба» — тим кращий район.

Гостинності ж ізраїльтян немає меж. Вони хочуть все показати і розказати, нагодувати, задарувати вас. Загалом, ми вже перестали відбиватися від цього, бо на то нема ради.  А один із друзів, виявляється, працював у тамтешньому кібуці і вартувало нам необережно мовити, що цікаво — що ж воно таке, як на наступний день нас туди відвезли. А кібуц – це, кажучи по простому, колгосп, але мені більше подобається поняття «комуна». Тут люди працюють на благо своєї спільноти — кібуца, а він про них відповідно піклується. Кібуцникам надають притулок і їжу, пенсіонерам — довічний догляд, а дітям — безкоштовний дитячий садок, школу, вищу освіту. Але, крім того, зазвичай на території кібуцу є басейни, спортзали, комунальні машини — все, що потрібно для життя. Відпочинок членам комуни також оплачує організація. Всі користуються благами, але при цьому нічого нікому не належить. Все — комунальне.

Але, звичайно, нічого немає в світі безкоштовного. Члени кібуца повинні працювати. Переважно це робота на землі. І саме кібуци, в прямому сенсі, годують Ізраїль — в них вирощується вся агропродукція для країни, при цьому ще активно експортується, в Україну в тому числі. До слова, в Ізраїлі взагалі немає імпортних овочів і фруктів на ринках, і згадайте, що це пустеля з поливними системами, єдиним джерелом води — озером Кинерет, звідки по трубах воду женуть по всій країні. В Україні ж часто навіть в сезон маємо імпортні овочі та фрукти, і це при тому, що у нас чорнозем з помірним кліматом та рясними дощами. Також кожен кібуц має спеціалізацію. Хтось вирощує банани, інші авокадо, полуницю. Я відвідала кібуц, де вирощують авокадо та тримають корів. Вони ж мене найбільше й вразили. Дають по 25 літрів молока на день. Мені відверто було фізично боляче дивитися на тварин з такими неприродно великими дійками, і як після цього не повірити у гормони росту… Мене ж переконували, що це стандартна ізраїльська дійна корова.

Потрапити в цей «комунорай» не так просто — спочатку там треба мало чи не 2 роки попрацювати волонтером з обмеженим правом користуватися благами, а потім, якщо ти їм підходиш, станеш «членом родини». І за таких умов — охочих немало, і переважно туди їдуть з багатих країн Європи та з США. Ось такий він — комунізм в капіталістичній країні.

Але в першу чергу Ізраїль це, звичайно, християнські святині. Власне, щоб їх побачити, я їхала туди. І дійсно, заворожує те, коли ти їздиш по Галілеї слідами Ісуса Христа, коли бачиш на власні очі гору, де він дав Нагірну проповідь, можеш посидіти на березі Галілейського моря,  де Ісус ходив по воді та перевіряв віру своїх учнів… Особливо чомусь мене вразили Гетсиманський сади. Чи то тому, що саме там Месію зрадили і саме там він прийняв свою долю?..

Між іншим, досі в Гетсиманії ростуть саме оливкові дерева. Деяким по 900 років. Тих, які бачили Ісуса, на жаль, не збереглося. Кажуть, найстаріше маслинове дерево в світі живе в Греції, але і йому тільки 1900 років.

 Одне з найважливіших місць паломництва в Єрусалимі — Храм Гробу Господнього. Саме там знаходиться печера, де сталося Воскресіння Ісуса. І головне для паломника — торкнуться каменю де лежало тіло Христа. Далі екскурсоводи запропонують вам піднятися Голгофою. Але будьте готові до розповідей, на кшталт, що ось тут впала перша кривава крапля з тіла Месії, і не просто впала, але і проклала тріщину в скелі до місця поховання першого чоловіка на Землі — Адама. Мені такі речі в голову не вкладалися. Але ще підготуйтеся морально до того, що всі сходинки на Голгофу між собою поділили різні церкви  —  вам обов’язково повідомлять, що 12 сходинок на Голгофу належить римо-католикам, наступні 16 православним, ще скількись там – іншій церкві. Так і кажуть – «належать»!

Ще одна складність: здавалося, є «паломники», які приїхали сюди тільки для того, щоб зробити різноманітні фотографії на тлі якомога більшої кількості святинь, навіть особливо не заглиблюючись в значення місця та їх духовну суть. Головне, потім друзям і знайомих показати: «Я там був». Я ж практично в таких місцях нічого не фотографувала, хотілося відчути атмосферу, а при можливості намагалася відсторонитися трохи від групи і побути наодинці в хорошому місці.

Кажуть, в перший раз відвідавши Святі місця, людина мало що відчує в своєму серці, і головно — через цю суєтність. А ось на наступних прощах починаєш очищати зерно від полови. Тому не дивуйтеся, якщо почуєте, що хтось там вдруге чи третє поїхав на прощу до Ізраїлю. Просто люди зрозуміли, що їм ще треба багато чого зрозуміти.

Але Ізраїль — це земля свята не тільки для християнства, але і для інших релігій, як давніх, так і геть «молодих».  Одна з таких – бахаїзм. І якщо ви не чули про неї ніколи — нічого дивного. Релігія молода, виникла тільки в ХІХ-му сторіччі. І саме в місті, де я мешкала, знаходяться їхні святині – Бахайський храм та сади, які стали чи не головною окрасою міста.

Щодо бахаїзму, то його головна ідея близька людям сучасності, втомленим від міжконфесійної та міжрелігійної ворожнечі. Бахаїзм сповідує, що всі пророки, які приходили на Землю – посланці єдиного Бога, просто кожний приносить додаткову інформацію, залежно від того, коли людство готове почути нове знання. Тому вірувати треба у всіх — і Ісуса, Мухаммеда, Крішну, Будду та інших пророків. Головне ж  у світі — єдність людства без бідності, воєн, расизму та інших пухлин сучасності. Така ідея знайшла відгук у серцях багатьох жителів планети, які щедро жертвують кошти на будівництво храмів. За гроші жертводавців і побудували храм та сад у Хайфі.

Весь комплекс занесений до переліку спадщини ЮНЕСКО. Доглядають за всім виключно волонтери —  люди з усього світу вважають за честь задарма підстригати тамтешні газони. І молитись туди може приходити людина будь-якої конфесії чи віросповідання.

Власне з паломництвом ми закінчили, і вирішили кілька днів відпочити на Мертвому морі. Взагалі, коли я туди потрапила, у мене було відчуття, що я не на планеті Земля, а як мінімум на Марсі. Червона пустеля, незвичайне відображення червоних гір в нерухомому плесі «моря», дивне відкладення солей на узбережжі — усе це додавало відчуття нереальності.

Я вже майже повірила у те, що зараз нас везуть на космічну станцію, яку земляни тут побудували і  розвивають свою колонію. Вони навіть примудрилися приживити тут декілька видів земних рослини, але від того не Марс не став схожий на Землю. До того ж самі готелі на узбережжі відображали в архітектурі ту незвичайність навколишнього середовища. Єдиний сумнів додавало те, що ми ходимо по землі без скафандрів і дихаємо киснем, купаємося в морі. Але і вода не вода, а скоріше олія — від надмірної консистенції солі.

Ще про матінку Землю нагадували смачні салати в ресторані, та час від часу надзвукові літаки, які давали зрозуміти, що ти зараз в Ізраїлі, а поруч Йорданія, і що в сусідів не дуже дружні відносини. Але навіть це не завадило набратися здоров’я на Dead Sea або, як його ще називають —  Sea of ​​Life. І друга назва мені, відверто кажучи, подобається навіть більше.

До речі, про війну. Зазвичай про якісь надзвичайні новини про Ізраїль я особисто дізналася від родичів з України, які ретельно відстежували ситуацію і одразу ж дзвонили спитатися чи ми живі. Доводилося їх заспокоювати, що тут все добре, їмо полуницю, а телевізор краще не вмикати. Хоча, відкинувши жарти, то дійсно на вулиці часто я бачила солдатів з автоматами, над небом час від часу пролітають військові надзвукові літаки, а кожна сім’я має в шафі протигази… про всяк випадок.

Але Ізраїль — це в першу чергу його люди. І хіба може не зворушити, що почувши: ти з України, людина починає тобі співати пісню українською. І це за умови, що вона ніколи не була на моїй Батьківщині, а пісень навчив батько, який 90-то років тому втікав з України, щоб врятувати своє життя та життя родини.

Про Ізраїль дійсно можна ще багато розповідати: і про східні ринки, і суміш культур, і про пошук щастя на землі обітованій. Але головне відчуття від подорожі — туди треба повернутися, і бажано надовше.  

Враження від доторку до Ізраїлю – у фоторепортажах: Торкнутися Ізраїлю. Ч.1 і Торкнутися Ізраїлю. Ч.2