Тепер я турок — не козак?

Після перемовин  Януковича у блискавичному темпі  з Європою, Росією і Туреччиною виникають  якісь неординарні думки. Складається  враження, що Європа і Росія об’єднаними зусиллями штовхають Україну на зближення з Туреччиною і Україна не має іншої альтернативи, як іти на це зближення.. І Туреччина в тому очевидно зацікавлена, про що говорить хоча б відміна віз. Очевидно є якась історична і геополітична закономірність в тому, що всупереч різницям у віросповіданні і мові цей союз стає все більш вірогідним. Обидві країни безуспішно  намагаються вступити в Європейський Союз, обидві лежать на берегах Чорного моря, обидві середніх розмірів з порівнянною кількістю населення. Останній фактор виключає домінування однієї з них над другою.
Звичайно, відмінності є, але головним є прагнення Туреччини бути європейською державою всупереч прихованому небажанню Європи. Процес зближення з Європою розпочав ще Кемаль Ататюрк, але він розтягнувся мало не на сто років і в турків вже вривається терпець. Тепер вони, очевидно, хочуть пройти до бажаного європейського товариства у будь-якій формі через «задні двері», тобто через Україну, котра, як не крути,  все-таки європейська держава, теж на невдоволення Європи. Про взаємовигідну торгівлю при зручному шляху сполучення можна не згадувати, але які ще переваги може отримати Україна від такого союзу?
      Перша перевага – контроль над Чорним морем і ця перевага зразу тягне  за собою другу – козирну карту в грі проти Росії, бо впадати в залежність  від будь-кого Росії не дозволять імперські амбіції.  Далі – довкола моря або у безпосередній близькості від нього розташовано близько десятка менших країн, які автоматично потрапляють у залежність від цього гіпотетичного союзу. У конкурентній боротьбі  з Туреччиною за регіональне лідерство Україна може мати добрий стимул для розвитку.
     Можна знайти ще якісь переваги, але стратегічно  в далекоглядній перспективі  цей союз міг би стати добрим прикладом  мирного співіснування репрезентантів двох різних цивілізацій, боротьба між якими все чіткіше вимальовується на всесвітній шахівниці і є побоювання, що ця боротьба може прийняти небажаний, навіть, прямо кажучи, катастрофічний характер. Україна вже має хоч невеликий, але важливий досвід співжиття з мусульманами, які поки що не проявляють сепаратистських тенденцій, як це, наприклад, роблять татари у Росії. Це свідчить, що і з турками українці можуть легко знайти спільну мову. Згадаймо як співав запорожець за Дунаєм:  «Тепер я турок — не козак!».  Дещо переписавши лібрето, оперу з успіхом можна буде показувати туркам як гарантію надійної дружби.
P.S.Поки цей матеріал готувався до публікації, мої думки в дещо інакшій формі озвучив міністр закордонних справ Костянтин Грищенко:
«Прийшов час Україні та Туреччині виступити разом з історичною місією заради об’єднання Сходу і Заходу та формування сучасної європейської історії».