Танці з хвостом

Про біду з бродячими тваринами в місті не писав тільки лінивий, та й у щоденних розмовах ця тема спливає регулярно. До того ж мало яке питання може призвести до такої глобальної свари, яка буває на закарпатських інтернет-ресурсах після чергового інфоприводу про тварин-безхатьків. Тут ужгородці одразу діляться на два табори: захисників чотирилапих, які зі злості й безсилля готові гомо сапієнс замалим не усипляти, і тих, хто спить і бачить, як у місті винищили всіх блудних псів.

Перші, маючи в наших реаліях не так багато можливостей допомагати тваринам, іноді забувають, що гуманність – це любов і повага до всього живого, а не лише до дикої фауни, другі ж ридають до нестями над стрічками «Білий Бім Чорне Вухо» й «Хатіко», але «всіх псів би вистріляли».
Як водиться, конструктиву в обох випадках вельми бракує. І це при тому, що, по суті, обидва «ворожі» табори мають вагомі аргументи на захист своїх позицій. Правда є і там, і там, але істина – десь посередині. Дійсно, зграї собак, які з острахом треба оминати в усьому Ужгороді, комфортнішим і безпечнішим життя в місті не роблять. Батьки бояться за дітей, а велосипедисти – за свої кінцівки, і тільки автомобілісти безстрашно можуть пересуватися Ужгородом.

Проблема є, і заплющувати на неї очі просто не вийде. Але й вирішувати ситуацію тими методами, якими час від часу беруться в місті, – не варіант. Якщо хтось бодай раз побачить, як помирає отруєна собака, – забути це важко. Бо страшні муки живої істоти в жодний спосіб не можуть бути виправданням забезпечення власного «людського» комфорту. І тим, хто в будь-якій суперечці на цю тему спекулює дітьми, мовляв, «от якби вашу доньку пес покусав…», варто б не лицемірити з переляку. Мало що так настрахає дитину, як жорстока і безглузда смерть домашньої тваринки. Я вже мовчу, з яким виразом обличчя мають потім повчати дорослі своїх чад: «Ми відповідальні за тих, кого приручили»…

Є й інша категорія, яка апелює до того, що людина – вінець творіння. Мовляв, стільком потрібна допомога й турбота в нашій країні, а ви тут про собачок переживаєте. Чомусь банальне розуміння того, що одне одному не заважає, у них ніяк не з’являється. Як правило, такі людинолюби стоять за свою «правду» до кінця тільки на словах. Бо важко зрозуміти, що ж заважає їм податися, наприклад, у волонтери й активно нести знедоленим любов і милосердя.

І все б нічого, якби такі дискусії починалися й закінчувалися в приватних бесідах чи в Інтернеті, але ж нещодавно у місті знову травили собак, знову сварилися, чи варто було це робити, і знову так і не зрушили справи з мертвої точки.

Насправді ж, як показує чужий досвід, не так уже й важко дати собі раду з цією проблемою. Потрібно трохи грошей, роботи і терпіння. Але не варто розраховувати, що її вирішить міська влада. Для неї це не «шкурне» питання, та й з вікон дорогих автівок псів не помічаєш. А ужгородцям, замість пустої балаканини, можна спробувати спрямувати сили з обох «ворожих» таборів в одному напрямку – тоді буде добре і людям, і псам. Бо нині все це дуже нагадує танці собаки з власним хвостом. Шуму і метушні багато, а результату – нуль.