Сіль землі

Ми були у нього навесні — він здавав взірці вина для конкурсу "Сонячний напій", розповідав про свої виногради і частував айс-вайном. Так, той самий колекціонер виноградів — давно чули про нього, якось на фестивалі навіть спілкувалися і планували приїхати. Сталося. Його обійстя вразило — фантастичний газда. Сергій довго згадував оцей "космічний" сад у Бене, особливо химерний від оброблених "синім каменем" персикових дерев, і одразу сказав, що хоче побачити їх у цвітінні.
Ми повернулися восени, у розпал виноробського сезону. Берегівщина вся ніби пахла кров’ю лози, винороб чавив у пресі останній технічний виноград, потім робітники прес мили, а ми пішли на гору дивитися на столові сорти. Потім у підвалі він розповідав, як підтримує здоров’я (казав, що раз на місяць об’їдається часником і десь із такою ж регулярністю дозволяє собі зловжити вином – мовляв, для очистки організму) та "сипав" цікавими виразами. Особливо цитував батька – звісно, про вино. Окрім того, що вино «сік гори і піт хазяїна» — «П’єш хороше вино – будеш жінку любити. П’єш погане вино – будеш жінку бити. Різниця невелика, але для жінки є»…

Ми купили у нього щось дуже хороше сухе біле, здається, його «фірмове» шардоне, і поїхали додому ще й з кульком столових грон, десь сімох сортів. Він колекціонував виногради: як і ті, якими хвалився – це для онучки (себто, солодкі й ароматні столові), так, звісно, і винні. І запрошував нас приїхати скуштувати вино із виноградів селекції Берталона Ліннера. Саме привіз з Угорщини, з якоїсь збірні, і приживив ці лози, ждав перший урожай, казав – вертається дитина цієї землі, виноград, народжений на Берегівщині…
Сьогодні я дізналася, що працьовитий і життєлюбний Юрій Параска – виноградар і винороб, фермер і викладач — помер.
Він був із тих, хто "сіль землі". Людей, які своїми руками і своєю любов’ю творили цей маленький світ – Закарпаття – таким, як воно є. Трудівник, закоханий у цю землю і те, що вона народжує. І я дуже хочу вірити, що його колекційні виногради ростимуть і приноситимуть плоди. І що буде з них вино хороше. І що біля них ходитиме хтось, кому хоча б на соту частину Парасчиної любові буде не байдуже. У його шкілці — сотні маленьких лоз… І якось так непоправно шкода, коли земля, що приправлена солоним потом, втрачає того, хто працював на ній не лише руками, а й серцем.

А у діжках Юрія Параски достигає вино…