Завжди маючи симпатію до не просто патріотичних, а й націоналістичних організацій, я, тим не менш, дещо дивувалася їх мілітарності.
Ні, ну це все прекрасно, ідеали УПА, але думалося, що це радше – забаганка, ігри, романтика… Адже світ – великий, відкритий і дружній, а люди – прекрасні у своїй різноманітності… Й яка війна може бути у Європі XXI століття…
А вони не просто проводили вишколи у лісах, мілітарі-табори, вони мали особливий сентимент до зброї і називали ворога – ворогом. Оте «москаляку на гілляку», звісно, симпатично, але вважалося дещо занадто, ну, ми ж усі такі європейці.
Холєра. Дурепа. Доки інші «патріоти» шароварничали і ходили парадом у вишиванках, саме ці організації із переважно абревіатурно короткими і завжди гордими назвами, як виявилося, робили єдино потрібне. Насправді – готували себе до війни. Завчасно. Задовго до того, як камуфляж і хустка на обличчі стали мейнстрімом – на цій Революції (і відповідно це дозволяти собі просто ужалені, а не справді ідейні). Задовго до того, як автомат став одним із предметів українського побуту нового часу. Задовго до того, як «Слава Україні!» нарешті стало усталеним вітанням, а вся держава нарешті справді вивчила гімн.
А вони вже роками змащували зброю, називали ворога ворогом і були як Касандра у власній державі, не підтримані не те що масово, а й навіть більшістю найактивнішої частини суспільства.
І весь час вони ЗНАЛИ. І намагалися пояснити… І працювали. І коли прийшов час, першими витягли зброю – благо, вона була змащена, а ворог – відомий на лице…
Спасибі, доле, що в України є Українці. І пробачте. І бережіть себе…
Залишити відгук
Для отправки комментария вам необходимо авторизоваться.