Особливий гуманістичний шлях України?

Недавно довелося мені лежати в лікарні. Як виявилося, там за все треба платити. Вірніше не за все, інколи можна за деякі речі не платити, хоча і бажано. Ясно, що за ліки платити треба. При сучасному стані фармакології бюджет Міністерства охорони здоров’я безплатне медичне обслуговування населення не витримає. Але харчування в лікарні безплатне. І якщо би хтось комусь заплатив, то все одно ніхто йому до вівсяної каші парову котлету не додасть. Така можливість в лікарнях не передбачена. Так само навіть за гроші окрему палату не нададуть, бо таких просто нема.
Решта фінансових взаємин хворого  з обслуговуючим персоналом лікарні має цікавий характер, можна сказати просто демократичний. Це на Заході оплата лікування для усіх однакова – бідний ти чи багатий, за однакове лікування плати ту саму суму. У нас не так. Є гроші – можеш заплатити за поставлену тобі клізму чи крапельницю, а нема, то ніхто не дорікне за жлобство, поставить і безплатно. І при цьому якість медичного обслуговування практично не залежить від того, оплачена якась процедура або аналіз, чи ні. Хіба би медсестра частіше посміхалася хворому, який їй сунув якусь десятку у кишеню.
Колись такого не було, або це явище  мало менш виражену форму, тобто ми маємо певний тренд, шлях у напрямку гуманізації медичного обслуговування. Дійсно, при описаній практиці у людей розвиваються риси вдячності, взаєморозуміння, толерантності. З другого боку це і самоорганізація суспільства. Коли держава не може забезпечити пристойну заробітну платню медичним працівникам, люди знаходять можливість фінансової допомоги лікарям, медсестрам і санітаркам. Іде процес перерозподілу грошової маси, не контрольований податковою інспекцією.
Заінтригований таким явищем, я  замислився над тим, добре це чи погано. Зовні виглядає як корупція, з якою ми безуспішно боремося, а з другого боку, коли визнано, що усі хвороби "від нервів", милосердне ставлення до хворих може замінити і деякі ліки, серед яких немало таких, що більше шкодять, ніж лікують. Звичайно, майже нема в наших лікарнях найновішої медичної апаратури, але її можна купити, якщо, звичайно, на це колись у державі будуть гроші. А от милосердя, співчуття до хворого за гроші не купиш, бо це є риси характеру, які змінити неможливо.
А що ці риси є характерними для українців, підтверджує той дивовижний факт, що найбільші успіхи українська наука зробила в медицині. В жодній з наукових галузей ми не мали такої кількості видатних вчених – ні в математиці, ні у фізиці, ні в біології, ні в історії. В Радянському Союзі були широко відомі українські вчені-медики, носії різноманітних почесних звань і найвищих відзнак, такі як мікробіолог Микола Гамалія, епідеміолог Данило Заболотний, патологоанатом Олександр Богомолець, кардіолог Микола Стражеско, хірург Микола Бурденко та багато інших. На початку 20-го і в кінці 19-го ст. великий внесок в розвиток медичної науки Росії зробили українці Володимир Високович і Володимир Підвисоцький.
А у 18-му ст., взагалі можна казати, медичну науку Росії започаткували українці. Подивімося за чергою. Нестор Максимович-Амбодик – один з основоположників наукового акушерства в Росії. Петро Карпінський – один із засновників української і російської фармокопеї. Петро Загорський – засновник української і російської анатомічної школи. Данило Самойлович, всесвітньо відомий вчений, член багатьох іноземних академій, заклав основи української і російської епідеміології. І звичайно, треба згадати, що найпершим відомим українським вченим був доктор медичних наук Юрій Дрогобич (1450 – 1494), ректор болонського і краківського університетів. Він започаткував традицію навчання українців у провідних європейських університетах і показово, що перша українська жінка, яка здобула університетську освіту, стала доктором медицини. Мова йде про Софію Окуневську (1865-1926), котра закінчила Цюріхський університет і була першою жінкою-лікарем в Австро-Угорщині.
Історія України дає немало прикладів  того, як українці проявляли дивовижну  миролюбність і шкодило нам в  ті історичні часи, коли безоглядно панувало право сильного і через  що ми довго не мали власної держави. Це дає підставу думати, що українцям, більше, ніж іншим народам, притаманне пошанування прав, поглядів і життя ближнього, небажання приносити комусь страждання, чинити несправедливість. Між тим, і людство, принаймні його європейська частина, розвивається в напрямку гуманізації законів і звичаїв, якими захищаються слабі, хворі, ранені, та люди з фізичними вадами.
Звичайно, європейські політики все  ще більше орієнтуються не на філософів-гуманістів, а на примітивні інстинкти масової свідомості, що і привело до страхіть другої світової війни, але масова свідомість тим не менше поступово міняється, і в цьому процесі українці можуть відіграти помітну роль. Фактично українцям не треба вчитися милосердю, толерантності, повазі до іншої людини. Певно, ці риси у них в крові, і це починають визнавати не тільки ми самі, але і Європа. Тепер, приміром, в Італії українські, які доглядають за хворими, старими і немічними, мають найвищі оцінки за добросовісну роботу.
Ми ще досі не обрали своєї національної стратегії чи національної ідеї, що виразно турбує українських патріотів. Хто зна, може Україна торує в світі особливий гуманістичний шлях?