Новорічні пригоди українців

«Дивися на неї, іде в шапці, але в мештах на босу ногу», – показують пальцями львівські дівчата на молоду словенку. «Ой, какая прелесть!» – фотографуються біля кожного букета на квітковому ринку підстаркуваті донеччанки.
Юрба українських туристів – галаслива, розтягнута й настільки різна, що й не віриться, ніби з однієї держави приїхали. Кожному з них цікаві абсолютно різні речі: комусь одразу подавай продуктовий ринок, іншим – екскурсію з історичними деталями, а в когось і взагалі «труби горять» – тільки й чекають можливості заглянути до ресторану чи найближчого місцевого бару.
Новий рік у Любляні – це можливість подивитися, як святкують в іншій країні, і спроба позбавити себе щорічного катування різноманітними «Іроніями долі», «Блакитними вогниками», новорічними мюзиклами й шоу, які не перестають показувати в телевізорі.
Перший день нового року у Венеції – це культурний шок і мрія про те, що цілий рік буде вдалим на подорожі. Виявилося, що група українських туристів, зібраних з усіх куточків держави, думає не так само. Замість зустрічі Нового року на головній площі Любляни більшість туристів обрали… поїдання бутербродів з червоною ікрою в своєму готельному номері! Хто перезнайомився в дорозі, той ходив «у гості» по сусідніх номерах.
Колишній військовий моряк, дядя Коля з Мурманська, якого у поїздку «вичепили» з трускавецького санаторію, весь час намагався споїти словенського поліціянта, котрий разом із сім’єю свят­кував Новий рік у ресторані готелю. Дядя Коля пхав у бідолашного стража правопорядку чарочку за чаркою. Ламаною англійською розповідав, що в них у Мурманську вже настала полярна ніч, тож 40 днів там буде повна темрява. А ще й нахвалювався, що отримує пенсію у півтори тисячі доларів, повторюючи: «Парень, тебе такая зарплата, наверное, даже не снилась!».
Словенський поліцай же все намагався випитати у дяді Колі про Путіна: поганий він все-таки чи хороший? А дружина стража порядку час від часу виходила за чоловіком на вулицю, де за цигарками й відбувалося міжнародне спілкування, і галасувала, розмахуючи руками, аби вже йшов до столу. Мурманський дядя Коля одразу ж брав жінку в оборот: наливав їй шампанське «Советское», пригощав батончиком «Сало в шоколаді», починав розпові­дати щось зі свого моряцького життя. Дама такого натиску не витримувала й тікала назад до ресторану, дядя Коля ж швидко перемикався на її чоловіка, примовляючи, що жінки в усіх країнах і на всіх континентах однаково бурчать на чоловіків, не даючи їм спокійно випити.
Однак найдивніше те, що найбільш буйними в словенському готелі були не українці і навіть не мурманський дядя Коля, а іспанець і німець, котрі не давали нікому спати, чіплялися до дівчат, розповідали всім, що вони воювали в Афганістані, вбивали там людей, а тому нині мають право багато пити. Увесь цей дурдом я побачила, коли повернулася зі святкування Нового року в центрі Любляни. Там мене облили шампанським, кільканадцять разів штовхнули в натовпі, тричі гаркнули у вухо «Happy New Year!» – і все це заради того, щоб так і не побачити салюти, які мали, але чомусь так і не запускали з Люблянького граду (замку).
 Одне слово, зрозуміла я одне: гуляти на всю котушку на Новий рік вміють не лише у нас. Можливо, привітання президента європейці й не слухають так уважно, можливо, не їдять олів’є й оселедця під «шубою», можливо, не закидають сусідів петардами, але веселяться від душі. А це у святі – найважливіше.