Мої спогади про літо: Дім, де живе душа

Вона мріяла про цю поїздку, відколи себе пам’ятаю… Але саме цього літа пазл склався, і ми їдемо на Волинь, у рідне за розповідями село, назва якого звучить, майже, як пісня – Буяні… Там пройшло воєнне дитинство моєї мами…

Буяні виникли на шляху несподівано і нічим не відповідали дитячим спогадам майже 80-річного віку: сучасний населений пункт уздовж сучасної ж траси (центральні дороги Волині, зауважу, цілком пристойні). Місцеві підказують: тоді, у середині минулого сторіччя основне населення жило на хуторі, який знаходився за кілька кілометрів від сучасного поселення: «Орієнтуйтеся на закинуту церкву!». Словосполучення «закинута церква» б’є у вуха, та окрилені сподіванням, ріжемо навпростець через село, ген у поля.

Поля Волині запаморочують мантрами жайворонків, незвичним для горян різноцвіттям запахів, простором налитого життям зерна. Серед літнього буяння ароматів, звуків та кольорів дисонансом шкіриться острівець чагарників, з якого визирає дерев’яний хрест. Закинута, але як згодом виявиться, не забута церква заворожує відстороненням від сьогодення, замкненням у власному просторі надбуденних роздумів і споминів.

Засклені вікна, збережений іконостас, вишитий рушник. Таїну, майже містичного буття посеред полів руйнує сучасне пластикове відро у кутку – храм має цілком реального (чи реальних) піклувальника-охоронця. Удосталь насолодившись таким несподіваним зіткненням із вічним минулим, дбайливо зачинивши двері універсальним замком-скрученим цвяхом, ми мовчки повертаємося до машини. Вдихаємо запахи літніх полів, напоюємо очі краєвидами, затуляємо в серце високі звуки жайворонкового співу…

І саме зараз, коли зима сіроманцем намагається видути з осель тепло, вигризти із думок надію, стерти з краєвидів фарби, у моїх споминах про літо – храм, який не вдалося «закинути». І, можливо, саме зараз, руйнуючи «сіроманцеві» наміри, через волинські поля до маленького храму пробирається реальний чарівник, який зберігає нашу пам’ять і душі…