Компроміс — не зрада

Всупереч  прогнозам, котрі скоріше видають  бажане за дійсне, складається враження, що теперішня влада закріпилася надовго. І, виходячи з цього, опозиція мала би переглянути свою стратегію, якщо можна взагалі говорити і про опозицію, і про її стратегію. Останні події показали, що сувора критика дій влади не дає результатів і змінити її внутрішню політику можна якимось іншими способами. Способів може бути кілька і одним з них є плюралізація впливових сил всередині самої Партії регіонів. Переходом Сергія Тігіпка в ряди цієї партії процес вже почався, але реакція значної частини суспільства на нього більш негативна, ніж позитивна. Таке ставлення до співпраці з існуючою владою може мати фатальні наслідки, чому є приклади з нашої історії, яка, як відомо, нікого не вчить, принаймні не вчила, але є надія, що часи змінилися. Отож, нагадаю події з часів Української революції 1917-1921 років. Дуже коротко, бо вони усім відомі.
     29-го квітня 1918 року в Україні стався державний переворот і влада перейшла до гетьмана Павла Скоропадського. Останній — фігура контраверсійна тепер, а в ті часи в очах більшості національних політиків і громадських діячів взагалі антиукраїнська. Працювати в його уряді свідомий українець вважав для себе ганьбою, тому усі хто брав активну участь у національно-державному будівництві в часи Центральної Ради, не тільки відмовилися співпрацювати з гетьманом, але фактично почали проводити антидержавницьку політику. Все закінчилося всенародним повстанням проти гетьманату, який до того підтримував певний порядок в Україні, але керівники повстання не  бачили далі власного носа і не замислювалися над тим, що ж буде після перемоги. От і почалися після повалення гетьмана безладдя, отаманство, тертя між провідниками через неузгодженість поглядів на подальші кроки. Зовнішньої підтримки не було. Німці пішли, а Антанта відвернулася від України. Винниченко у пошуках виходу з ситуації почав безрезультатні переговори з більшовицькою Москвою, а в решті-решт усе закінчилося втратою державності.
      Сподіваюся, що вдумливому читачеві все це нагадує події нашого сьогодення. Та сама антиукраїнська в очах націонал-демократів влада. Так само ідуть розмови про її повалення якщо не шляхом всенародного повстання, то принаймні через новий революційний Майдан. Так само як колись Антанта, Європейський Союз відвернувся від України. Так само, як Винниченко, з Росією ведуть переговори почергово Янукович і Азаров. Так само за браком національних сил на чолі держави стоять не українці, принаймні не українці за духом (приклади відомі).
      Між тим, у міжвоєнні часи українські історики не раз висловлювали думку, що ігнорування гетьманату національною політичною елітою було великою історичною помилкою. У русофільському оточенні Скоропадський не зміг розвинути в собі національні почуття і без моральної підтримки національного елементу з’їхав на позицію федералізму з Росією. Серед наших політиків є кілька професійних істориків, але вони чомусь забули про цей урок історії. При усіх сподіваннях на новий Майдан є розуміння того, що його нема кому очолити, є розуміння відсутності авторитетного лідера і впливової партії національного забарвлення, але нема розуміння того, а що буде з Україною після Майдану в умовах відсутності сконсолідованої і авторитетної політичної сили. Нема розуміння того, що працювати на користь національної держави в соціально-економічній, культурній,  сфері можна при будь яких умовах, тим більше в умовах незалежної української держави, якою б антиукраїнською нам не здавалася влада.
      Є скарги на те, що Янукович всюди на ключові  посади в державі ставить донецьких. А хіба у нього є інший вибір? Хіба в Партії регіонів є багато розумних, ділових, енергійних киян чи галичан? У принципі, що перешкоджає їм вступити в цю партію? Хіба ідеологічні розбіжності? Та чи є якась ідеологія у ПР, чи вони явно декларують свою антиукраїнську позицію? Правда, багато з членів цієї партії дихають проросійським духом, але ж вони не мають в партії противаги, яка би могла врівноважити її гадану проросійську політику, котра багато в чому може бути вимушеною. На те й існує внутрішньопартійна боротьба, щоб формувати партійну політику у державницькому руслі.
      Звичайно, Сергій Тігіпко, перейшовши до лав регіоналів, може розраховувати на високу посаду. Але така перспектива не світить усім, хто би вирішив робити національну справу у колі вчорашніх політичних противників. Ось у тому і є «загвоздка». Чимало наших патріотів хотіли би прислужитися Україні на високій посаді, дехто навіть на позиції якогось лідера, навіть лідера незначної партії. А буденна чорнова робота на користь України на скромній посаді не приваблює. Є і другий момент. Опозиція, орієнтуючись на настрої в масах, не тільки боїться схвалити якісь позитивні дії існуючої влади, але і взагалі відмовляється від об’єктивного аналізу її діяльності, обмежуючись безоглядною критикою всього, що стосується діяльності Партії регіонів. Така позиція на користь Україні не йде. Кориснішою буде співпраця. Компроміс — не зрада.