Рівно 150 років тому у журналі «Отечественные записки» вийшла невелика стаття, напевно єдина публікація того року, яка мала великий суспільний резонанс тоді і жваво обговорюється істориками досі.
Мова про статтю Миколи Костомарова «Иван Сусанин. Историческое изследование». Перше, ніж розкрити суть статті, треба нагадати, хто такий був Костомаров. Усі пам’ятають зі школи, що він, як і Тарас Шевченко, був членом Кирило-Мефодієвського братства, за що рік відсидів у Петропавлівській фортеці, а потім відбував заслання у Саратові. Однак за великим рахунком це був батько українського націоналізму, вперше вказавши у своїй роботі «Две русскія народності» на велику різницю між росіянами і українцями. Мало того, що він був добросовісним дослідником, але його українське походження (мати українка, а один з предків брав участь у визвольній війні під проводом Богдана Хмельницького), дозволяло йому дивитися на російську історію об’єктивним, неупередженим поглядом.
Отож у тій згаданій статті він поставив під сумнів правдивість легенди про національного героя Росії як рятівника засновника династії Романових від смерті, яку готували йому «польсько-литовські загарбники». Підстав для такого сумніву Костомаров мав багато і це ніколи не заперечувалось, але не могли аж так легко відмовитись росіяни від такої героїчної фігури, на прикладі якої виховувалися покоління відданих патріотів Росії.
Історик підпав під цілий шквал гострої критики і при цьому йому як «малоросу» дорікали, що він навмисне хоче принизити російського героя. Як завжди буває в таких випадках, обурювалися найбільше ті, хто статтю взагалі не читав. Колишні заслуги і авторитет історика були негайно забуті і йому приписувалася, що він навіть заперечував саме існування Сусаніна. Однак Костомаров існування такої трагічної особи не заперечував , він просто вважав, що вбили Сусаніна не тогочасні терористи, які по лісах шукали царя Михайла, з якісь розбійники, банди яких тоді шастали по Росії у великій множині.
Костомаров слушно зауважив, що в літописах про цей «подвиг» нічого не пишеться, хоча якась згадка про нього мала би бути в силу значущості події. Крім цього, він поставив у своїй статті багато інших слушних зауважень існуючій трактовці. Як би там не було, але почалися пошуки пояснень для усіх темних місць цієї історії. Вони тривають і досі, так само, як і суперечки.
В процесі цих пошуків з’ясувалося, що вбити Сусаніна в січні-лютому 1613 року не могли, бо цар на той час перебував десь далеко в інших місцях. Та і хто бував у російських лісах, той знає, що при бездоріжжі по снігах там не пройти і десяти метрів. Отож дослідники прийшли до висновку, що Сусаніна вбили восени 1612 року, але Михайло Романов тоді ще царем не був, його обрали на царство в січні наступного року.
І тут зразу виникає питання, невже ці терористи були такі проникливі і задовго до виборів здогадалися, що царем оберуть саме його? І чи вони діяли за власною ініціативою, чи мали якогось «замовника»? В останньому випадку питань ще більше, бо замовник мав би сидіти у Польщі і неясно, як він міг оперативно спілкуватися з терористами при тодішніх засобах зв’язку – адже мобільних телефонів тоді ще не було.
Оскільки в радянській історіографії, поки Сталін ще не почав прирівнювати себе до вінценосних правителі Росії, артикулювалася думка, що Сусаніна вбили не за царя, а за Мініна чи Пожарського чи просто як патріота взимку 1612 року, коли ці полководці рушили з ополченням відвойовувати Москву, то можна думати, що для такого трактування подій якісь підстави були. Можливо і сам Костомаром був тої думки, що Сусанін загинув у лютому 1612 року. Стаття ж бо вийшла рівно через 250 років після гаданої події, і неї нас тепер відділяють рівно 400 років.
В 20-му столітті не тільки в Радянському Союзі, але в Росії взагалі не раз мінялася думка, за кого ж загинув Сусанін – за царя чи отєчество, але не мінявся сам образ жертовного героя, який готовий віддати життя заради високої мети.
Практично образ Сусаніна був покладений в основу виховної роботи у Червоній Армії. Червоноармійцям мало говорилося про необхідність мати високу військову майстерність, а більше про готовність віддати життя «за Родіну, за Сталіна». Властива тоталітарній системі зневага до людського життя мала той наслідок, що приклад Олександра Матросова, який власним тілом прикрив амбразуру, був повторений під час війни ще принаймні кілька десятків разів. Ось так не сам історичний факт, а його трактування впливає на події пізнішого часу.
Залишити відгук
Для отправки комментария вам необходимо авторизоваться.