Чи є сенс переробляти українців і як?

     Ситуація  в країні не радісна, це правда, і інтелектуали шукають причини, чому ж за двадцять років ми не досягли великих успіхів, для яких нібито мали усі підстави. Отож у масових виданнях все частіше з’являються критичні статті з пошуком винних, точніше, крайніх. І знаходять їх у самому народі, в українцях, які наділяються найрізноманітнішими негативними рисами.
Взагалі самокритичність – це непогано, але ж треба знати і міру! За радянської влади ніхто на українців не нарікав, хіба що «буржуазних» націоналістів шпетили. А робочий люд України навіть ставили у приклад – згадаймо численних героїв серед українських «тружеників» полів, шахт і заводів!
І от зі свободою слова прорвало «любителів істини» – титуловані автори наукоподібно доводять неспроможність української нації, знаходячи в ній такі страшні гріхи як «послаблення особистості», безініціативність, лінивство, брехливість, лицемірство і т д.
 Почитайте хоча б газету «Дзеркало тижня» або «Українську правду», це ви там знайдете. Оскільки такі статті пишуть високоосвічені люди, це підкупляє пересічного читача, він заражається песимізмом автора і в своїх коментарях до статті додає  ще більше чорних фарб до соборного національного портрету.
     Виникає питання: для чого пишуться подібні статті? Якщо б це усе і було правдою, то хіба можна змінити національний характер в короткому часі? І хто б це робив і як? Успішний політик працює з тим людським матеріалом, який є і йому на гадку не приходить щось міняти. А якщо людині постійно говорити, що вона свиня, то вона колись таки зарохкає. Дивно, що це не розуміють глибокодумні автори.
Складається враження, що біда України саме у таких розумниках, які протирають штани у тих структурах, які залишилися нам у спадок від радянської влади, де, дійсно, панує брехня, лицемірство, пристосуванство і кон’юнктурщина. Оскільки ці розумники мають пріоритет у наданні слова, у частини українців розвивається комплекс меншовартості, а у суспільстві створюється атмосфера загального незадоволення, недоброзичливості і критиканства. У цій атмосфері адресовані народу звинувачення переадресовуються на владу, критикувати яку стає «бон тоном» у нашому суспільстві. Влада не свята, але ж ми її самі обирали демократичним способом.
      А демократична форма правління вимагає певної політичної культури. Хоч у Давній Греції, хоч на Запоріжжі, хоч будь-де на великих зібраннях люди слухають, тих  хто голосніше кричить і обирають тих, хто вміє переконливо говорити і багато обіцяти. А переконливо часто говорять досить обмежені люди, яким життя здається дуже простим. Така специфіка людей, і тут українці аніскільки не гірші від інших народів. Психологію  маси описав Густав Ле Бон не на українському прикладі, але його характеристики напрочуд добре підходять до українського неструктурованого суспільства, яке без справжньої еліти і є такою масою із своєю особливою психологією, яка  може дуже відрізнятися від психології людей, які цю масу складають.
      Отож, я думаю, що наші проблеми не у національному характері, а у нашій політичній культурі. А цю культуру можна прищепити людям значно швидше, ніж змусити їх змінити риси характеру.  І саме на це мали би бути спрямовані намагання українських інтелектуалів, а не на вишукуванні недоліків у нашій психокультурі. Людей треба вчити керуватися у своєму виборі не емоціями, а розумом і логікою, вчити поважати закон, яким би він не здавався недосконалим.
Це азбучні істини, які засвоюються легко. І тоді, коли вони будуть засвоєні, виявиться, що наш народ не гірший від німців чи французів.  А може в чомусь і ліпший? І тепер питання, а хто ж має вчити людей? Політики не будуть, вони зайняті іншим. Спеціалістів з соціальної психології занадто мало. Лишаються «інженери людських душ» з галузі культури, мистецтва і літератури. Якби від постмодернізмому перейшли до позитивного реалізму і хоча б одною фразою натякали на законослухняність свого героя, а не на його сексуальну орієнтацію.