Чому я не піду в мери Ужгорода

Одразу ж поясню: ніяких амбіцій балотуватися на міського голову у мене не було й нема. Але саме така думка чомусь осінила ме­не нещодавно, підсумувавши тривалі спостереження за життям обласного центру та його мешканців.
Містяни весь час нарікають на міську владу і тут, ніде правди діти, таки мають рацію. Бо таке враження, що мери у нас просто пускають один одного порулити, але Ужгороду від того то холодно, то жарко, що як відомо, не є ознакою здорової температури тіла. За двадцять років незалежності держави давнє місто обросло пластиковими вікнами, вивіс­ками, скульптурками, генделиками, модними ресторанами, церквами та кострубато-бикуватими будівлями у стилі «За власні гроші що хочу, то й роблю».  Але для того, аби повернути Ужгороду його європейське архітектурне обличчя, не так багато і треба: добру волю мера та муніципальної влади, трохи смаку й роботи, дещицю думки експертів та багато-багато штрафів.
Залишиться ще проблема синдрому брудного міста. В Ужгороді якось так склалося, що сміття, стихійні звалища й туалети, брак банальних урн – проблеми, які непідконтрольні простим смертним мерам. Тут уже й про місцевого Авгія мимоволі замрієшся, який загатить Уж, випустить його на вулиці міста та вимиє раз і на завжди весь непотріб.
Насправді ж питання не тільки і не стільки у недоробках влади всіх скликань і кольорів, а зовсім в іншому: за що ужгородці так не люблять своє місто? Бо ж навіть якщо з урнами й утилізацією сміття навести лад, залишиться, як на мене, найголовніша проблема: як навчити людей звичайної «побутової» культури. Штрафи, звісно, в чомусь допоможуть. Але покарані точно від цього не «окультуряться».
Останні два випадки. Батько з маленькою донечкою виходять з дорогої іномарки. Доки чоловік вибирав речі з автівки, мала бавилася потріпаною пластиковою пляшкою. Татусь кілька раз окрикнув: «Ану викинь той хлам». Після найгучнішого наказу мала таки пожбурила пляшку прямо посеред досить чистого двору. Батько задоволено похвалив слухняну доцю, взяв малу за руку… і пішов. А буквально за два метри від них стояв звичайний картонний ящик, який мешканці їхнього ж будинку пристосували під імпровізовану урну. Мені чомусь згадався академік Павлов та його умовні рефлекси. Пляшку я, звичайно, підібрала й викинула, а от осад від побаченого залишився.
Із зовсім нещодавнього. Вечір. Узбіччя вулиці Заньковецької неподалік проспекту Перемоги. На самому крайчику тротуару стоїть молодий хлопець і натхненно справляє малу потребу прямо на вулицю (то ось ти який, виявляється, ужгородський Авгій!), а метрів за двадцять від нього – міліцейський бобик і чоловік 10 пепеесників. Правоохоронці п’ють каву, квас, балакають собі, і нуль уваги на те, що відбувається поряд. Хоча я переконана, що вони добре бачили «героя». Про міліцію якось не хочеться говорити, бо тут як із мертвими: або нічого, або правду, але хлоп таки своє ставлення до Ужгорода показав. Тому, доки ужгородці загалом не вирішать, чи їм на своє місто на… з висот багатоповерхівок, чи й вони, а не лиш влада, мають дбати про Ужгород, я таки у мери не зберуся.