Чому бідний? – власні спостереження у черзі очікування опадів манни

Сумно й нецікаво… за стільки років у професії, що там – у житті, раз у раз спотикаєшся об думку: це вже було і цілком можу прогнозувати, як буде далі…

Пригадується, 2004-го, на піку революційних подій, коли оптимісти щиро вірили у незворотність доленосних змін, один знайомий, що мав багаторічний досвід поміркованого «контрабасу» тютюнових виробів до ЄС, із радісною злістю проголосив: «Нарешті! Ось тепер кожний підприємець повинен заплатити податки в повному об’ємі!». І щиро здивувався аналогічній пропозиції, яка пролунала на його адресу: «А я чому маю платити? Я ж допомагаю країні – купую в ній товар і вивожу на «експорт». При цьому патріот (пишу без лапок, бо він вважає, що любить країну) щиро переконаний у своїй правоті і не переймається докорами совісті з приводу порушення законодавства сусідньої країни…

Зараз не те що модно, але так – у мейнстрімі – писати про розчарування після емоційного сплеску 2013-2014… Насправді розчарування варто було передбачати не через необхідність збалансованості соціальних настроїв, а радше – через відверто споживацьку, у переважній більшості, ментальність нашої, усе ще пострадянської за своєю суттю суспільної свідомості, яка, до слова, не залежить від національності. І її головним меседжем є очікування опадів манни без жодних зусиль зі свого, рідного боку!

Уже нещодавно чую розмову двох угорців (наших): традиційні скарги, густо приправлені колоритною нецензурщиною, про неможливість пристойно заробити переходять у глобально економічну сферу. Один зі співрозмовників займається нелегальними перевезеннями: свого часу оформив усі документи, але заробітку не було, то й відмовився від офіційної реєстрації, і обирає тепер маршрути, які не перебувають під пильним оком інспекторів руху. Щодо пенсії, а перевізнику вже дещо за 50, впевнений, що не доживе, а як доживе, то за 1,5 тисячі гривень точно не виживе!

При цьому і один, і другий мої «герої» дисципліновано пристебують паски безпеки, перетнувши кордон Неньки, старанно дотримуючись правил тамтешньої безпеки на дорогах. Словом, у мить ока перетворюються на сумлінних законослухняних громадян. І, звичайно, хвалять розмірене європейське життя, жаліються на вітчизняний «безпредєл», ненавидять «владу», яка розкрадає, а далі – за відомим списком: глобальні рішення глобальних проблем, а сміття з хати винести нема кому…

Ось так, з інтервалом у понад 10 років, я вкотре натикаюся навіть не на зневіру, а таку собі соціальну інфантильність і небажання співпрацювати із суспільством (давайте не застосовувати оте заїжджене «держава»). Як там кажуть в українській приказці? Нехай буде кАлхоз, але в сусідньому селі.

Схоже, нинішня ситуація влаштовує багатьох: зарплати малі, та використовуються всі можливі шпарини та тріщини: святкові столи завалені їжею досхочу, а дорогу перейти через кількість курсуючих у місті автівок непросто.

Сумно і цікаво: що ж змінить таку ситуацію у наших головах? Батіг чи виховний «пряник»?

Я не збираюся захищати владу, ласу до «лівих» коштів і байдужу до людських проблем. Я розумію зневіру до держави, у якій багатства здобуваються завдяки порушенню закону, а не через його дотримання… Але ж, чорт забирай, у дрібницях, з яких складається життя і на які ми можемо впливати, варто дотримуватися елементарної порядності?

Бодай для того, аби мати право обурюватися!