Будз і кітч: картинки з фестивалю

Вівці – кудлаті і з кумедними очиськами, сир з овечого молока – будз, бринза й вурда, вироби з вовни — передовсім шорсткі ліжники, та інший горянський колорит – автентичне вбрання, музичні інструменти, серед яких головує трембіта… Схоже, це все починає тікати у резервацію «картинок для туристів». Ба більше: їм – цим туристам, й просто краянам, котрі вирішили приїхати на Міжгірщину, де на Синевирському перевалі влаштовують традиційне свято проводів вівчарів на полонини, доведеться докласти чимало зусиль, аби відшукати ці шматочки автентики з-поміж агресивно-яскравих атрибутів маскульту та ширвжитку…

Як не сумно, але цьогорічний фестиваль був саме таким – кітчу майже вдалося сховати те, заради чого такі дійства й влаштовуються. І примирити з цим дійством заледве вдалося лише вівчарям, які таки вигнали показову міні-отару, подоїли овець та за дідівським способом зробили сир, сквасивши проціджене з ґелети молоко кляґом, протомивши його та сформувавши білосніжну грудку – верховинський будз, з котрого потім і виготовляють легендарну бринзу.

Утім, біля спеціально облаштованої кошари, де працювали вівчарі, людей було не більше, ніж біля будки з морозивом і хот-догами. На святі м зауважили зо п’ять «точок» продажу сиру та лише пару місць, де можна було погладити, а чи й обрати собі пухнастого ліжника… Натомість… Власне, про це краще скажуть світлини.

Які, втім, не передадуть ані роздратування від поведінки осіб, яким неодмінно кортіло в’їхати на фестивальний майданчик на авто, розштовхуючи туристів, ані тривалих й у підсумку безрезультатних пошуків баношу чи бодай дечого, доречнішого за шашлик… Тим не менш, символічну вівчарську ватру таки запалили, ще й затрембітали на вдале полонинське літо, й усі разом щиро його побажали тим, хто своєю працею береже традицію Карпат – вівчарську справу… От тільки свято відверто не вдалося – дещо категорично зауважу, водночас припускаючи, що багатьом там могло сподобатись (врешті ж саме попит породжує пропозицію, у тому числі на барвистий мотлох і хот-доги). Але хоча б з позиції «міфу» про Закарпаття як самобутній край, де бережуть чи бодай пам’ятають традиції, народні ремесла і промисли (а так воно і є, чому багато прикладів!), про автентику слід було б подбати, і не дозволяти засмічувати дійство нічим зайвим…

…Звісно, є дещо, що рятує фестивальний післясмак. Окрім довколишніх пейзажів (а цей перевал направду мальовничий!) це й шматок будзу – свіжого, тугого і, чим, власне, й вирізняється первинний, «добринзовий» (бринза, як відомо – це той самий будз, перетертий з сіллю і часом трохи «сквашений», а відтак терпкий) сир — білосніжний, пружний і «скрипучий», а також, звісно, вурда – як на мене, найсмачніший вівчарський продукт … Сирні грудки оселились у холодильнику, на згадку маю й пересмажені на сонці плечі та – фотографії. Ось такі картинки з фестивалю, і, відверто, маю сумнів, що поїду по ці «сувеніри» наступного року. Та водночас сподіваюся, що гучна трембіта, пухнасті вівці, тугий будз та шорсткий ліжник будуть доступні відвідувачам, але не отримають статусу винятково "картинки для туристів»…