Брудні вікна вагонів

Ніщо так не псує враження від подорожі нашою залізницею, як брудні, запилені, з дов­гими патьоками вікна купе. Відчуття розчарування, невдоволення і внутрішнього дискомфорту наростає, коли красу довколишніх краєвидів, мальовничі ландшафти рідних Карпат доводиться сприймати крізь іржаво-сірий фільтр вагонного скла. Сумно, адже багато-хто складає враження про наш край саме за картинкою з вікна. Брудного.

Дивно, проте навіть до болю знайомий кожному з нас специфічний поїздовий запах не здатен так сильно вплинути на «присмак» подорожі. До вагонних ароматів, серед яких обов’язково – запахи алкоголю (хоч розпивати спиртне у по¬тягах суворо заборонено!) і перегару, бутербродів з ковбасою, курки-гриль, брудних шкарпеток, чужого поту й свіжонанесених парфумів, розчинної кави й затхлої білизни, врешті, якось звикаєш. Наприкінці подорожі ці аромати стають невідчутними, ба більше – «рідними», ти з ними майже зливаєшся, просякаєш ними і, сходячи на пероні котрогось із вокзалів, несеш цей «аромабукет» у своєму волоссі, одязі й речах. Так, із запахами якось легше. Можна притертися.

Призвичаїшся й до не надто фешенебельних «нутрощів» більшості наших вагонів. Незручні полиці, протерті до глибоких ум’ятин сидіння, подерта обшивка, невипрані фіранки, волога білизна, несправні світильники – усе це вже сприймається доволі спокійно. Без потрясіння, без обурення. Лише з легкою досадою: «Ех, а могло би бути краще. Могло б…». Та куди ж нам до французько-німецьких експресів? – заспокоюємо себе. Вони ж і коштують о-го-го! І проїзд у них не з дешевих – аж по 85 євро за 350 кілометрів. Себто подорож до Києва обходилася б ужгородцям у понад 1700 гривень. Дорого! І це тільки за другий клас. (Хоча тут, безумовно, потрібно врахувати, що зар­плата у німців у 20 разів вища.) Але за ці гроші ви лише… 3 години в дорозі. Всього три! І – вже в пункті призначення. Не змучені, не заспані, не просякнуті вагонним духом і не знервовані неввічливістю провідника чи сусідством із гамірною компанією, яка аж ніяк не збиралася заснути раніше 5 ранку. Свіжі й бадьорі – вперед до справ! Підкорювати столицю. Ех, мрії, мрії! Мріяти гарно. Особ­ливо в дорозі. Особливо – зачаровано вдивляючись у далечінь крізь вікно. Проте не в наших потягах. Далечінь за товстим шаром багатомісячного (багаторічного?) пилу розгледіти важко. Тож увага знову перемикається на внутрішньовагонні негаразди й недоліки. Яких можна знайти до блуду, варто лиш захотіти…

Та раптом на згадку спадають враження друзів від подорожі індійською залізницею, порівняно з якою наші потяги – просто еталон комфорту й ідеального санітарного стану. Такі роздуми охолоджують конфліктний настрій. Порівняння завжди можна обернути в обидва боки – як до кращого, так до гіршого. Тож радію й тому, що є. Єдине, що справді розчаровує, – це брудні вікна. Навіть в Індії вони не брудні. Бо зазвичай без скла.
Брудні вікна – як індикатор нашого сприйняття світу. Шар бруду, який розділяє довколишній світ і сітківку ока, впливає на забарвлення, настрій, відчуття всього, що нас оточує. Після котрої вже години в дорозі перестаєш ідентифікувати шар пилу на склі як щось окреме. Просто все, що минає потяг на своєму шляху, стає сірішим і буденнішим.

Вкотре думаю: чисті вікна – це чи не єдиний досконалий сервіс, який може запропонувати нам вітчизняна залізниця. Все інше їй наразі не по кишені. Незважаючи на те, що ціни на квитки постійно зростають. Чисті вікна – це те, що може додати знак «+» майже до кожної складової подорожі, відвернути увагу пасажирів від багатьох невигод. Чисті вікна – це, здавалося б, не так важко. Але наразі вони переважно брудні…