Ботсад і «індіанці»

Я там абсолютно безшумна, німа і недихаюча… Я невидима, непомітна, монохромна. Я там у гостях, відтак не маю права втручатися у місцевий ритм, темп, тон і швидкість. Таке втручання – це злочин, і, можливо, навіть кримінальний.

Така безшумність дозволяє помічати більше. Інакше я б не бачила ані білок, ані сов, ані метеликів… Сьогодні, рятуючись від головного болю і ремонтного свавілля сусідів, я знову приїхала у ботсад. Я знову була безшумна і ходила навшпиньки, але було одне АЛЕ – у сад привели дітей, штук сім.
Малі ще не розуміються на моїх правилах співіснування з флорою і фауною, тому бадьоро демонстрували усьому світові, що вони індіанці, які наразі перебувають у стані війни. Діти носилися стежинами моєї улюбленої міської локації із криками «Юхуууу! Дави Андрюхууу!!!» Вочевидь, Андрюха – то наймолодший з «індіанців», адже над квітником його божевільний капелюх майорів лиш у стрибку. Жертва племені не зовсім розуміла, що давлять саме його, бо орава туземців проносилася повз, навіть не помічаючи Андрюху. Коли битва і гонитва вимотали розбишак, вони почимчикували кожен у своїх справах: двоє пішли канудити у батьків якісь цукерки, один не втрачав надії потоваришувати із садовим цуценям, один намагався непомітно з′їсти якусь чорну ягідку, а Андрюха закопував горіх. Дитина з такою наполегливістю колупала землю камінцем, аби заховати свою знахідку, що віддовбала кусок бетонної плити на доріжці))
А потім бризнув рятівний дощик. Дуже короткотривалий – хвилини 3-4. Але цього вистачило, аби шамани зібрали своє плем′я і погнали його з саду, неначе гусей) «Мааам, де Андрюха?????», – кричав один із… А Андрюха, якому ще на старті повідомили, що КУЩІ ОТРУЄНІ, смикав листочки у кишеню. От можна було сказати, що такі-сякі, білок розлякали, плиту пошкодили (трішечки зовсім, та й вона тріснута була), листя дерли, ягоди жерли… Але я така сама була, чи й ще гірша. А білки будуть наступного разу. І моя абсолютна тиша теж буде наступного разу.
ПиСи. Деякі мої друзі можуть ображатися, що я ніяк не поведу їх у ботсад. Але, по-перше, то не моя власність, і я там гість. А по-друге, там ідеально бути наодинці. З усім. Ви і світ. Ви і небо. Ви і величні дерева. Але у підсумку – Ви і найкращі думки.