100 кілометрів щастя

Неділя. 05:50 за київським часом. Позіхаючи, підкачую колеса. Перевіряю важливі вузли свого велосипеда. Передивляюсь вміст рюкзака. Все ніби добре.

Поїхали! Проїжджаючи безлюдними вулицями Ужгорода, відчуваєш незвичний комфорт – нікого не об’їжджаєш та ніхто не підрізає, за звичкою не вмикаючи сигнал повороту. Зустрічаємось на залізничному вокзалі о 06:20. Ще раз обговорюємо маршрут та місця, у яких варто зупинитись. Купуємо квитки на електричку до Волосянки; до речі, вартість квитка — 8,50 грн.

Тут відчуваєш на собі, наскільки наш транспорт не пристосований для велосипедистів — через круті сходи та вкрай низьку платформу. Однак у недільний ранок вагон був повністю порожній, тому розташувались ми там цілком комфортно. 2,5 години пролетіли досить швидко – за флягою з палинкою з чорниці та за розмовами про історію Закарпаття.

Виходимо на станції та одразу ж йдемо у кафе навпроти перону — «Привокзальне», як ми його ж і нарекли, щоб випити каву. До речі, кава на диво пристойна, навіть на ужгородський витончений смак.

Очі відкрились до кінця і ми рушили до Ужка. Дивиною було усвідомити, що проїжджаєш під мостом, яким з тунелю рухаються поїзди, що виїжджають з області – це ж ніби так далеко! Асфальтна дорога потрохи зникає і починається підйом по грунтовій. Дається взнаки відмінність повітря у горах від повітря в Ужгороді – перші кілька кілометрів дихати незвично, а від глибоких вдихів стає лоскотно у легенях.

Зупиняємось у селі Гусний, щоб подивитись на церкву св. Миколи (1655 р.). Храм був практично ідеально відреставрований у 1971-1972 роках, але у 90-х його чомусь вирішили накрити листовим металом. Сумно бачити, як унікальні пам’ятки культури нашого краю зникають у вмираючому селі під вододільним хребтом.

Ми продовжуємо рухатись від Гусного до перевалу біля с. Розтока. За 40 останніх років від асфальту залишились лише спогади, тому вгору рухатись складно – половина зусиль витрачається на подолання розбитої дороги. Підйом стрімко набирає крутизну і останні метри перевалу даються вже тільки пішки…

І тут відкривається краєвид, від якого забуваєш про все! Над бескидами – тільки хмари, у які прямо таки встромлена г. Пікуй.

Відновивши сили, починаємо спускатись у Жденієво. Спочатку дорогою спускатись тяжко – залишки асфальту на великій швидкості (особисто я спускався на 45-50 км\год) нагадують про кожен хрящ у хребті та кожен м’яз у тілі, який допомагає тримати велосипед під контролем. Компенсують це все холодний гірський вітер та чудесні види навколо.

Асфальтною дорогою через Жденієво добираємось до с. Верхня Грабівниця, а саме – до славнозвісних підземель «лінії Арпада». Залишаємо велосипеди всередині та починаємо спуск. Надзвичайна вологість та +8 увесь рік – після спеки на вулиці відчуваєш одразу. Місцеві кажуть, що ще при прокладанні газо- та нафтопроводів були пошкоджені системи вентиляції бункеру, які вже відновити не вдасться – тому і вологість така. На підлозі постелені дерев’яні бруски, під якими знаходиться зливна система.

Комплекс вражає своїми розмірами, а розповідь екскурсовода – деталями побуту угорських та німецьких солдат. Його лише нещодавно взяли в оренду та почали відновлювати, тому роботи ще – непочатий край; проте уже сьогодні можна прогулятись вузькими потернами та дізнатись про історію унікальної оборонної лінії.

Після спілкування під смак холодного вина на нас чекав сюрприз.

Вихід з бункеру для гостей – через вузьку круту потерну, що веде до колишнього ДОТа, з чередою перешкод, та ще й на висоту 12-поверхового будинку!

Піднялись на поверхню та поїхали до перевалу через Уклин.Під’їхали ми на автобусну зупинку, щоб відпочити в тіні. Шкода, що більшість зупинок у області, які своїми руками прикрашали представники радянського Худфонду, серед яких і відомі на весь світ закарпатські митці, тепер або занедбані, або зафарбовані ненависною мені рожевою фарбою.

Саме тут я ще раз переконався у гостинності наших краян. Підходить місцевий чоловік і питає, звідки ми і куди їдемо. Бачить, що у нас практично закінчилась вода, одразу йде додому і повертається з повним відром води та кружкою — ну щоб зручніше було. Напоївши нас, розказав трохи про себе та побажав удачі в дорозі.

Оминаючи ями у асфальті та повністю відпустивши гальма, стрімко прямуємо з перевалу до Поляни. Саме там зустрічаємо цілий десант з Ужгорода – автобус з «Бліцом»! Привітались зі знайомими, перевели дух — і гайда на Перечинський перевал.

І тут ми почали відчувати втому. Швидкість знизилась, а до вказівника «Перечинський район» навіть довелось підійматись пішки.

Практично кожна веломандрівка засвідчує, що існує якась дивна традиція – у кожному селі є свій… назвемо його «Ванька» (за іменем головного героя, про якого – далі), який п’є та п’яніє більше всіх, тому шукає пригод на свою п’яту точку. Так і цього разу – у селі Тур’я Пасіка мизупинились біля місцевого генделика, щоб купити чогось холодненького попити і вже за кілька хвилин «Ванька», ледве вимовляючи набори голосних і приголосних, показував мені свої татуювання та погрожував порізати на шматки! Але ж велосипедисти — народ мирний, тому ми поїхали собі далі.

З самого початку подорож планували здійснити своїм ходом до Ужгорода, проїхавши під 120 км.. Проте доїхавши до Перечина, ми встигли на останню електричку, про що не пожалкували ні разу – через неймовірну втому. Та й психологічно було вже легко – у Перечині ми взяли відмітку 100 км.!

Маршрут насправді складний – непідготовленій людини буде важко піднятись на три перевали, а потім по рівнинній Перечинщині доїхати до Ужгорода. Проте той, хто наважиться його здолати, жодного разу не пожалкує!

Підсумовуючи цю поїздку, хочу сказати, що вдячний долі, що живу саме на Закарпатті, де за один день, з мінімальними витратами та з велосипедом між ніг, можна побачити дивовижні історичні та природні пам’ятки, відчути дух різних епох та гарно відпочити!