Спорт – сфера не для слабкодухих і несерйозних людей. Тут необхідно буди наполегливим і постійно працювати над собою. Починати ніколи не пізно, тому варто озброїтись підтримкою близьких і сміливо вирушити назустріч мрії. Одним із таких відважних спортсменів є Голова федерації Кіокушинкай карате Закарпатської області, майстер спорту України, тренер вищої категорії з Кіокушинкай карате, володар чорного поясу 3 дан Ігор Петрович Капура. Свого часу його не зупинила зміна місця проживання і йому вдалось реалізувати себе на Закарпатті. Я поспілкувалась з Ігорем Петровичем та дізналась кілька простих секретів успіху.
– Ігоре Петровичу, мені відомо, що ви багато років проживаєте в західній частині України, але коріння маєте далеко звідси. Тож, звідки ви приїхали на Закарпаття?
– Справді, я не місцевий. Народився та виріс у Кривому Розі, там моя мала Батьківщина. Закінчив Волгоградський педагогічний університет. Спочатку працював у Росії, далі переїхав на Закарпаття і влаштувався викладачем фізкультури і одночасно вів гурток з карате.
– Як же у вашому житті знайшлось місце для спорту? Це було власне бажання чи необхідність для батьків залучити до чогось дитину?
– Мені дуже пощастило з батьками. Тато із самого дитинства навчив любити спорт: він бігав зі мною, відтискався, підтягувався на перекладині, я навіть мав власні гантелі. Та і брат у мене спортсмен, тому неможливо було залишитись без підтримки та розуміння сім’ї. Із ранніх років я закохався в карате, бо це була мрія всіх хлопчиків, які полюбляли фільми «Не бійся, я з тобою» та «Пірати ХХ століття». Вони повністю змінили мою свідомість і розуміння того, чого можна досягти. Десь глибоко в середині заклалась мрія – навчитись битись так, як це робили герої на екрані. Та за часів СРСР карате було заборонене, відповідно можливостей займатись професійно не існувало. З часом, випадково, один із моїх друзів показав мені зошит, де на маленьких ілюстраціях зображені удари кулаками. Дізнався, що це записи одного каратиста і попросив на кілька днів почитати.
– Невже тільки у вас це викликало зацікавлення?
– Ні, що ви. Нас було багато! У кожного з хлопців було по два дні, аби через трафарет скопіювати собі це все та переписати коротке пояснення кожного прийому.
– Ну ось, ви з ранніх років займаєтесь карате…
– Здивуєтесь, але на серйозному рівні я почав пізно займатись карате – 15 років, справді, забагато. У Кривому Розі це не надто поширений вид спорту був на той час. Про нього більше знали наближені до Європи області.
– А до цього часу ви намагались знайти якусь доступну альтернативу?
– Звичайно! До цього було самбо і здавалось, що це дуже класно, «по-хлопчачому». Та душа лежала не до боротьби, а до бійки кулаками-ногами (сміється). Пішов на бокс. Кілька разів попрацював руками, але ноги задіяні не були. Дивно, бо там боротьба, тут лише руки… На картинках і у фільмах ще і непогано ногами б’ють! Нарешті, натрапив на тренера і почав займатись омріяним карате.
– Із такою попередньою підготовкою вам, певне, не було рівних у групі?
– Відверто кажучи, я був десь у чіткій середині – не найгірший, але і до найкращих чогось не вистачало, хоча і працював багато. Добре, що батьки заклали в мене цілеспрямованість і прагнення йти до самісінького кінця. У школі я годинами вчив усі предмети, тому і тут проявив цю впертість. Поки я наполегливо працював, то ряди найкращих поріділи, адже вони досягали певних результатів і йшли. Найгірші самостійно якось відсіювались і залишилась саме ця середина.
– Тренування роблять неймовірні речі! Чи пригадуєте ви свої перші змагання?
– Ми брали участь у змаганнях, займали призові місця, але найбільше запам’ятався екзамен для отримання білого поясу. Я готувався надзвичайно серйозно та наполегливо, адже хотів показати максимум, на що здатен. Виникла проблема з кімоно – купити можна було лише у Москві, а моє під замовлення пошити не встигли. Тренер усе це знав, тому віддав своє. Напруга від відповідальності ще більш зросла, бо зараз ще і кімоно тренера на мені. Як би я не старався, але здати так і не вийшло. Досі думаю, що тоді зробив не так? Надзвичайно засмутився, збентежився, а ще і тренер не хотів пояснювати можливі помилки. Не один день відтворював у голові всі свої рухи, та пояснення так і не знаходив.
– Як бачимо, це вас не зламало.
– У день чергового тренування я вирішив не йти, адже соромно хлопцям і тренеру в очі дивитись. Та моя відповідальність і марення карате все ж переконали прийти в зал попри всі можливі косі погляди, насмішки та осуд. На диво, хлопці взагалі не згадали цей екзамен і ставлення до мене не змінилось. Тренер у кінці пояснив, що, можливо, були занадто завищені вимоги до деяких спортсменів чи неправильні підрахунки балів. Таке трапляється і зараз точно не варто здаватись. Та я вдячний за такий досвід – відчуття програшу на початковому етапі підготувало мене і налаштувало на ще серйознішу роботу над собою. Парадокс усього цього в тому, що в карате з нашої великої групи залишився лише я і став тренером. Наступні екзамени я здав легко, на змаганнях займав призові місця. На перших змаганнях взагалі переміг спортсмена із синім поясом і щастю не було меж.
– У вас був приклад хорошого тренера і вже чималий багаж знань. Як виникла ідея піти його стопами і навчати інших карате?
– Налагодив хорошу роботу у сфері охорони і успішно поєднував її з тренуваннями. Через півтора роки я подумав, що варто зупинитись і зосередитись на чомусь одному, на тому, що справді люблю – на карате. Звільнившись, я повністю віддав себе цій справі. Я працюю в Мукачеві тренером 21 рік. Починалось усе без реклами, без Фейсбуку і можливості демонструвати фото з тренувань, тому інформація поширювалась досить повільно. Починав на базі ЗОШ І-ІІІ ст. №13 із групою у складі 25 дітлахів. Ось ця когорта була дуже цілеспрямована і приймала всі мої пропозиції – походи в гори, обтирання снігом, літні купання в річці. Вони чудово розуміли поняття «користь», «спорт», «перемога», «програш».
– А як щодо назви? Вона дуже спонукає на нові звершення!
– Перші труднощі, які мене спіткали на шляху до створення власного спортивного клубу, – назва. Довго вагався між варіантами «Тендем» та японськими назвами. Проте, як ви корабель назвете, так він і попливе, правда? Згадалось просте «Тріумф» і зрозумів, що це досить символічно.
– Ігоре Петровичу, ви зараз лише спостерігаєте за своїми бійцями на змаганнях, чи і самі берете в них участь?
–Сп очатку, паралельно ще і я сам брав участь у змаганнях. Останні мої змагання в якості учасника були на Чемпіонаті світу в 2010 році в Угорщині, де зайняв 5 місце. Знаєте, нема більше сенсу ось так показувати свою майстерність, адже склад учасників постійно поповнюється молодими спортсменами, тому і я вирішив долучитись повністю до цього та сконцентруватись на підготовці цих самих учасників (усміхається).
– Я кілька разів помічала різних дівчаток у залі. Багато таких відважних і сильних духом?
– Якщо проаналізувати склад моїх підопічних, то я треную в середньому 4-6 дівчат, а решта – хлопчики. Мами бережуть цих маленьких леді, але інколи вони таке показують, що хлопцям може бути соромно за недопрацювання.
– Знаю, що за час своєї роботи тренера через ваші руки пройшли не лише маленькі дітлахи. Розкажіть детальніше про досвід з іншими категоріями учнів.
– Я орієнтуюсь на діток, підлітків. Проте через певні проміжки часу я набирав і дорослі групи. Та практика показує, що їм подобається, вони працюють, але сім’я, її утримування, робота важко поєднується зі спортом. Також заважає фактор пізнього початку, бо працювати треба багато, довго, надолужувати усю базу. Також окремою категорією в мене були ветерани АТО, які, за розпорядженням міста, проходили реабілітацію і займались карате. На першому тренуванні були 20 бійців і ми домовились про систематичність. Хлопці протримались рік, попри всі побутові питання та власну зайнятість. Вони справді молодці і, сподіваюсь, тренування пішли їм на користь. У 128 бригаді я теж тренував достойну групу із 40 чоловік, серед яких був і кандидат у майстрів спорту з боксу, багато борців. Через півроку їх забрали на Схід і, відповідно, наші тренування припинились. З огляду на це я для себе вирішив – займаюсь із дітьми, щоб навчити їх чомусь, виховати, підготувати до дорослого життя.
– Чи були у вашому житті моменти, коли ви усвідомлювали, що, можливо, все марно і варто припинити? Чи опускались кулаки і більше не прикривали обличчя?
– Не брехатиму, був такий момент. От виховуєш дітей, тренуєш, вони ростуть під твоєю опікою, а коли стають дорослими, то забувають усе і роблять не дуже гідні вчинки, забувають, хто їх тренер, зазнаються, активно проявляють амбіції і бажають лише слави. Таке трапляється не з кожним, а виключно в тих випадках, коли розходяться думки у батьків, вихованців та тренера. Перші занадто хочуть успіху для дітей, а на поради тренера ніхто і не збирається зважати. Ось тоді і виходить, що в дорослому віці така людина працює не на користь своїх учнів, а задля піару і грошей. Я цього не розумію. Звичайно, вони усвідомлять усі свої помилки, та має пройти час. Зрештою, емоції вщухають, на мене дивляться справжні бійці, в яких горять очі і… я закочую рукави для ще інтенсивнішої праці. Вони надихають.
–
– Ви приїхали з іншого регіону, але Закарпаття привітне, любить туристів та нових людей. Хотіла б провести короткий бліц про те, наскільки вас вже можна вважати справжнім закарпатцем. Готові?
– Звичайно! Я не лякаюсь і ніколи не здаюсь!
– Яка відстань від вашого дому до Закарпаття?
– Орієнтовно 1100 км. Не вгадаєш, яку ділянку дороги доведеться об’їхати через нескінченні ремонтні роботи.
– Чи є у вас ТОП закарпатських слів?
– Так, мені подобаються кілька: шваблики, айно, пой лем сюди, киндириця, вариш, босорканя (сміється).
– Перед майбутнім приїздом вас лякали якимись міфами про Закарпаття?
– Мене перед приїздом попередили, що тут українською не говорять, а виключно по-закарпатськи. Це ніби Україна, але близькість до Угорщини і Словаччини залишили відбиток на мові. Боявся, як буду комунікувати, але нічого складного не виникло. Звичайно, коли тренував сільських дітей, то там інколи замислювався над значенням слова і можливою відповіддю на нього. У побуті я послуговуюсь російською мовою. Розмовляю українською, та мені легше висловлювати свої думки російською. Проблем із цим взагалі не виникає і косих поглядів на собі я не ловлю. Зі своїми вихованцями намагаюсь розмовляти так, як це прийнято в їхніх родинах, аби вони комфортніше себе почували. Колись довелось мені тренувати угорців у селі Серне. Ось тут треба було попітніти, бо на тренуваннях перебували і кілька батьків у якості перекладачів, поки ми не вивчили слова: я – угорською, вони – японською (здебільшого – назви ударів чи технік. Авт.), російською чи українською – і почали ось таке тримовне спілкування. Хочу зауважити, що із цієї команди у мене було 10 чемпіонів України, 2-3 людей на міжнародних турнірах займали призові місця.
– У меню є улюблена страва?
– Бограч, однозначно бограч. Одного разу я вирішив пригостити ним свого друга з Києва. Ми поїхали до друзів у Серне, де угорці приготували справжній бограч. Йому настільки сподобалось, що він не просто скуштував, а з’їв дві порції цієї смакоти.
– Що для вас означає «чудовий день»?
– Напевно, вирізнюсь з-поміж інших у цьому питанні. Для мене найголовніше – спокій нервової системи (сміється), коли мене не дістають постійними зайвими питаннями. Я спокійна і врівноважена людина. На фразу: «У мене для тебе новина» я завжди відповідаю: «Найкраща новина – відсутність будь-якої новини». Люблю стабільність. Ось коли дотримано такої умови, то день, однозначно, можна назвати чудовим.
– Бліц ви пройшли відмінно, а медаль «Заслуженого закарпатця» отримаєте згодом.
– Я чекатиму! (сміється)
– У будь-якої людини є мрія. Інколи дивна, інколи, на перший погляд, занадто проста. У спортсменів мрія та ціль – поняття часто взаємозамінні. Що ж робити, коли мрія вже здійснилась?
– Для мене це неможливо! Я завжди вигадую собі хоча б найдрібнішу мрію. У мене була мрія встановити рекорд України.
– Як ви наважились на такий рішучий крок та що було підставою для цього?
– Я вирішив зробити це ще 7 років тому. Довго шукав неповторних підстав і вигадав – 1000 відтискань від підлоги на кулаках. Після наполегливих тренувань я досяг поставленої цілі і здивувався: втоми вже не відчувалось, хоча цифра не маленька. Виникла думка, що це якось занадто просто і таке може кожен. Перевіривши у колі друзів, що лише мені таке під силу, я зупинився – через надзвичайні навантаження відчув біль у м’язах.
– Ви рухались далі і шукали?
– Здоров’я необхідно берегти, тому я продовжив пошуки інших підстав для рекорду. Згадав про скакалку і за хвилину наскакав 540 разів. Коли працював вчителем у ЗОШ №13, то мене попросили показати дівчатам свою майстерність і мені видалось занадто легким, як для рекорду. Ось тоді і виникла ідея з розбивання дерев’яних дощок, та не за рахунок кількості, а швидкості. Щоправда, через ряд технічних проблем під час підготовки до встановлення рекорду я розбив 163 дошки, а не заплановані 200, проте, рекорд установити вдалось і я рухаюсь далі. Наступний пункт у списку мрій – рекорд Гіннесу. З допомогою спеціалістів надіслав лист до Лондону і отримав відповідь з умовами: для встановлення рекорду необхідно розбити 360 дощечок за 1 хвилину, бо є результат у 359 дощок. Після власних досліджень переконався в реальності рекорду, тільки необхідно одним ударом розбивати відразу кілька дощок і встановити їх на нерухому поверхню. Та я не зупинюсь на цьому і вже маю деякі міркування щодо наступних досягнень. Я точно щось вигадаю.
– Чи коли-небудь ви розглядали варіант зміни місця проживання? Є жага до нових пригод?
– Так, є певні коливання і думки про виїзд за кордон. Я не боюсь цього. Я б поїхав у Європу і тренував би дітей там. Хоча, якщо поки не виходить, то, можливо, так і на краще. Отримував пропозиції, але ніяк не можу. Одна з причин і, напевно, найголовніша – діти. Я треную приблизно 140 діток і це ж величезна команда. Одні йдуть, на зміну їм приходять нові і цей процес неможливо зупинити. Я не можу відмовити батькам, тому не намагаюсь думати, що буде далі. Поки йду вперед, ставлю нові цілі і віддаю всю любов своїм вихованцям.
Залишити відгук
Щоб відправити коментар вам необхідно авторизуватись.