Саме так, поетичний перфоманс "Плач тихіше", представлений Василем Кузаном і Танею П’янковою в п’ятницю ввечері в залі Ужгородського замку, був сповнений феєрії та містики. Там не було театру – був довгий діалог закоханих людей. Людей реальних – з проблемами, непорозуміннями і щирим бажанням знайти порозуміння. Не було глядачів – були гості за довгим столом. Які часом зникали, ставали непомітними у вирії слів головних героїв. Не було сцени – середньовічні стіни каземату та живий вогонь свічок створили найгармонічнішу атмосферу з усіх можливих для цього дійства.
Приведу лише враження професора Сергія Федаки, висловлені відраз після перфомансу:
– Дуже рідко, коли зустрічається отаке поетичне подружжя, коли не просто він собі поет, а вона – собі, а коли вони кохають один одного віршами. Ми спостерігали такий собі акт інтимності на людях, при тому, що ми були свідками. Це було беспрецедентно – дуже естетично, дуже класно. Кажуть, що у чоловіка і дружини врешті-решт стає однаковою біохімія. Ми бачимо, що у них стає однаковою поетика, однаковий звукопис, однакові рими. Це неймовірно, це було щось за межами…
Розмова двох для всіх. Чарівність поетичного слова і вкладених емоцій захопила всіх причетних. І навряд чи мені вдасться це передати у формі статті.
Можливо хоча б трохи це зможуть зробити фотографії?
Залишити відгук
Щоб відправити коментар вам необхідно авторизуватись.