У неділю, 27-го січня, до Православної церкви України перейшла громада Покровської церкви закарпатського селища Ясіня, яка досі належала до УПЦ (МП).
Проголосувавши за перехід майже одностайно, громада стала третьою в області, яка зробила цей крок. Нам пощастило зустрітися з настоятелем, отцем Володимиром Лофердюком в Ужгороді, коли привезли протоколи з підписами громади, аби зареєструвати в ОДА.
– Отче, як гадаєте, що спонукало громаду прийняти рішення про перехід до ПЦУ?
– Я думаю, що 2014-й рік… Хоча ми на той час уже два роки вели службу українською, а не церковнослов’янською мовою. Це було ще при Януковичі, як ми повністю перейшли на українську службу Божу. Ми – єдина, повністю україномовна парафія в Ясіня, радше виняток, ніж правило…
А потім уже, коли забрали Крим, коли почалися військові дії, коли наша верхівка не піднялася, аби вшанувати героїв – то воно так, по краплині, і назбирувалася чаша того, що люди перестали вважати Українську Православну церкву так званого Московського патріархату як свою рідну. У нас у принципі не було якихось вагань. Із 176 парафіян, присутніх на загальних зборах 27 січня, тільки одна людина проголосувала проти переходу. Я, чесно кажучи, навіть не очікував такої одностайності! Ледь не просльозився… Кажу: «При такій підтримці я готовий іти з вами, народе Божий, аж до кінця!»
Люди мені вже давно й самі говорили про перехід, ну і бачили мої проукраїнські настрої, і цей перехід був цілком логічним кроком на нашій дорозі.
Я ще до Різдва, до того, як ми отримали Томос, попередив своїх прихожан, що будуть загальні збори, що ми будемо визначатися зі своєю приналежністю, але ми вирішили почекати до закінчення Різдва, Василя та Богоявлення. Наш народ чекав на цю подію століття, то ми почекаємо, поки минуть свята і проведемо збори. Думав, що люди розділяться 80 на 20 чи 60 на 40, а тут тільки одна людина проти! Усі, хто хотів взяти в цьому участь, і хотів висловитися – всі знали дату зборів, могли прийти і висловитися. Тій одній людині ми подякували за її вибір, за сміливість прийти і висловитися.
– Ваша церква – єдина в Ясіня, де служать українською?
– Так, на жаль. Я маю на увазі церкви московського патріархату. Зрозумійте, що Ясіня має протяжність вздовж центральної траси 16 кілометрів, це ряд присілків, які входять в одну Ясінянську територіальну громаду. Так от на всій території селища – 8 храмів московського патріархату, ну вже тепер 7, бо ж ми перейшли. Вони читають службу церковнослов’янською мовою.
Є ще київський патріархат, греко-католицька церква (вони служать українською), римо-католицька, служить угорською і українською, до речі, дуже гарною, я був здивований.
У якийсь час я зрозумів, що церковнослов’янська мова служіння стала інструментом, за яким Москва маркує в Україні «своїх» і є таким свого роду інструментом впливу. І коли я це зрозумів, це був 10-11-й рік, то почав молитися вдома українською. Купив молитовники і рік молився вдома, і тільки згодом почав вести службу і в храмі.
Ми вже довгий час не поминали Кіріла на службі, хоча й відносилися формально до цієї церкви і в нас вимагали поминати його. Ну і наш перехід став цілком логічним кроком на тому шляху, яким ідемо. Плюс, ми ще й столиця Гуцульської республіки, то до її 100-річчя теж зробили знаменний крок. І якщо парафій, які зроблять цей крок, стане більшість, то, сподіваюсь, і війна в Україні закінчиться.
«Батьки не сприйняли цього кроку і відхрестилися від мене»
– Чи не чинилися якісь утиски на ваших людей з боку парафіян московського патріархату?
– Таких утисків не було, поки що… Просто старалися повпливати на мене. Вони вже відчували, що я маю такий намір, але я їм прямо відповів, що не знаю, як відбудуться збори. Мені не погрожували, не сварили, просто просили: «Не будь першим. Не ломи цю кригу!».
Я прекрасно усвідомлюю, який тягар поклав собі на плечі, тому що зараз треба буде розбудовувати церкву, народ просвітлювати. Тому що люди в околиці хотіли б, але священики не мають бажання переходити. І тому різними шляхами впливають на людей, щоб не допустити переходу до Православної церкви України.
– Як думаєте, чому так відбувається? Це страх нового? Чи якісь ідеологічні мотиви?
– Священики звикли до розміреного способу життя: все роками усталено, все ясно, всі тримаються однією монополією, ніхто не хоче робити серйозних кроків. Та й у нас на Закарпатті в цьому плані, думаю, масовості не буде. Якщо й будуть переходити, то одиниці.
Чому? Тут така собі колективна порука діє. У багатьох священицьких родинах брати священики: один служить тут, інший – у Росії, причому в самій Москві. Ясна річ,що вони не будуть переступати через ці стосунки. У мене в родині така ж ситуація: в мене батьки не сприйняли цього кроку і відхрестилися від мене як від сина. Я – зі священицької сім’ї, батько не підтримує мій вибір, він служить у московському патріархаті. У силу обставин я його розумію, він уже старша людина, йому 83 роки і він каже: «Мені вже тільки один перехід залишається»… На такий крок піде не хоч хто.
Багато людей тиснуть руку, підтримують, але багато й таких, хто дивиться як на Юду, як на зрадника. Хоча мені це не зрозуміло. Мені Благочинний (т.зв. декан, людина, яка очолює десятку місцевих священиків) прислав смс: «Ти зрадив і Бога, і Україну!».
Деяким священикам, які мене застерігали від переходу, я казав, що коли мене ставили на священство, то я не присягав Московському патріархату. Я не зрадив віру, це не питання віровизнання. Це питання адміністрації. Але вони підміною понять звинувачують мене – мовляв, я зрадив свою присягу. І тепер керуючись цим, вони будуть показувати на мене і жахати своїх: «Бачите, он пішов священик – його дали під заборону! Хочете мати такі ж наслідки?». Такий, на жаль, порядок: кого не вдалося стримати, треба віддати забороні, очорнити його ім’я.
– Які ще, крім цих і родинних чинників тиснуть на людей, зупиняючи їх у рішенні перейти до ПЦУ?
– Є загальна інертність. Зараз нав’язують таку думку простим людям, і, на жаль, вона має під собою ґрунт, що мовляв нема довіри до влади, рівень життя падає, Порошенко приніс Томос, але не досягнув економічних успіхів. І люди ототожнюють це з політичним моментом, начебто президент хоче використати Томос, аби пройти на другий термін. Усе це пов’язують і кажуть “Порошенківська церква”. І це все іде з легкої руки Кремля, зрозуміло, але люди ведуться на це.
Ремствують деякі, мовляв держава втручається в справи церкви, змушує перейменуватися. Так це ще дуже демократично! В 1946-му році, коли зайшли сюди совєти, то ніхто нікого не питався, всіх греко-католиків заламали і відіслали на Колиму, і вони там лягли кістьми. А тут стала одна московська церква. Сьогодні по всій Москві один-єдиний храм Київського патріархату, усі інші зрівняли бульдозером, а ми тут маємо збергати всі храми на користь «старшого брата»?! Тому цей процес треба робити дуже виважено.
За 27 років незалежності виросло нове покоління людей, і деякі молоді люди виступають яро за Україну, але коли мова заходить за церкву, то «вони туди не втручаються». Але це ж одна з підвалин держави, невже це незрозуміло? Ми ж, Київська Русь, ставали як християнська держава. Тоді ти за Україну як колонію Росії, і все! В один момент я зрозумів, що в нас різні України: в мене незалежна, а в декого вона як придаток до Росії… І вони її справді по-своєму люблять!
– Як ви думаєте, повернімося до Ясіня, чи будуть наступні церкви, які перейдуть до ПЦУ? Чи є прихильники?
– Та прихильники по парафіях є… Але я їх розумію, я просто довгий час стояв на тому, що каже Христос: «Будьте всі єдині». Буде одне стадо і буде один пастор. Ми всі маємо прагнути єдності. Незважаючи на деномінації, ми всі – християни і якщо не конфесійна, то християнська любов і єдність між нами має бути! Не повинно бути ворожнечі. І ми би могли спільно проводити службу, наприклад, вибрати в році одне якесь свято і в спільності молитися…
Але люди не підуть проти священика. Та деякі священики кажуть: «Аби вас лишилося десять – ми вас не лишимо!» І якщо була парафія в 700 чоловік, то навіть коли лишиться 10, вони не уступлять, будуть служити тим десятьом. І ті 10, згідно нормативних законів, мають такі ж права, як і ті 700. Тоді храм дадуть на почергове служіння, доведеться тих двох священиків утримувати (цим десятом свого, а тим семиста – свого), тоді село поділиться і сестра з сестрою не буде говорити, бо скаже: «Ти в розколі!». Тоді село розколеться і чого ми досягнемо?.. Якої єдності?
Десь у мене в якийсь момент були побоювання, що на наші збори заїдуть якісь молодики, чи в камуфляжах, чи просто в спортивках, і почнуть воду мутити. Їхня ціль – підняти метушню і збити хід зборів, аби вони просто не відбулися… Але в нас, Богу дякувати, такі варіанти не пройшли, все було нормально.
Я раніше думав, щоб ми всі разом в один час взяли і цілою Ясіньською долиною перейшли, але на якомусь етапі зрозумів, що ми взагалі програЄмо… Ми, тут, у себе вдома, прогрАємо нашу Україну. А якщо по частинках, спочатку одна парафія перейде, потім друга, п’ята, то так можна буде це зробити. Мені мої канони не забороняють служити ні з ким із інших священиікв, але ЇХНІ канони їм забороняють мати зі мною спільність.
«Колись у закарпатських монастирях звучали закарпатські наспіви. А тепер «Господу помолімся!»
– Чи реальна би була така ситуація спільності, як думаєте?
– Не думаю. Але я вважаю так, що якщо в Ясіню 8 православних храмів, то з них, по ідеї, так як я бачу настрої людей, мало би бути 7 храмів православної церкви України, а один храм мав би відділитися для тих людей, які, дійсно, є сповідниками Москви. І вони мають у той храм спокійно ходити, їх ніхто не має переслідувати, питань нема, співати «Господу помолімся!»
У нас у закарпатських монастирях, до речі, колись співали закарпатськими наспівами. В 1990-х роках пішла була заміна, коли всі почали співати східняцькими, московськими распєвами. Тепер підеш у монастир, а там – «Господу помолімся! Господі, помілуй!» То куди ми йдем?..
Люди в парафії на 90% дивляться на священика, який би він не був. Ми втратили на рівні священиків… Багато кадрів школувалися в Москві, в Пітері. В Одесі семінарію, одну-єдину на всю Україну, закрили. А в Росії кувалися кадри конкретно, не так по вірі, як по відданості цій структурі.
Наші люди на Закарпатті знають одне старовинне дуже прислів’я: «Най би били, най би шо, коби їсти дали шо»… То вони привикли і до австріяків, і до мадярів, і до румунів і до кого лиш не привикли… Головне, аби було ситно, тепло і мирно. З людьми треба працювати, говорити, бо виходить, що ми б’ємося в груди, що ми столиця Гуцульської республіки, махаємо червоно-чорними та жовто-блакитними прапорами, хвалимося здобутками наших прадідів, а насправді виходить, що все повністю лежить під Москвою, і все це у нас – ширма. Українська. Усе нормально…
– Чи є варіант, що з інших парафій люди перейдуть до вас?
– А вони приходять, але я попросив їх, що якщо вони солідарні з нами, то нехай на своїх парафіях проведуть роботу, залучать своїх рідних, близьких до цієї теми, щоб можна було їм визначитися зі своєю парафією. Але в нас, по-перше, священики не налаштовані на це, а по-друге, так виступити потужно наш народ не зможе… У простих людей такий принцип, що з попом, прокурором і лікарем краще не конфліктувати. Вони згодяться завжди: треба тіло полагодити – ідеш до лікаря, юридичні справи вирішити – тут маєш юриста, треба душу поремонтувати – ідеш до священика.
На заглавній світлині – отець Володимир під час капеланського служіння у зоні АТО.
Залишити відгук
Щоб відправити коментар вам необхідно авторизуватись.