Нині почути і побачити, як співає хор учителів, – наче жар-птицю уздріти. А хор учителів-чоловіків – і поготів. Бо вже і просто чоловіків – навіть не співочих, серед педагогів – вдень із вогнем… А Мукачівська самодіяльна хорова капела освітян існує вже більше півстоліття і днями відзначила 55-річчя.
За плечима у цих мужніх «соловейків» – гастролі всією Україною, виступи за кордоном, конкурси й фестивалі, перші місця, золоті медалі й міжнародні дипломи… Досі всі, хто ще живе і кому здоров’я дозволяє, щосереди рівно об 11 годині збираються на репетиції, згадують минулі роки, відточують пісні, аби нота в ноту передати публіці свою жагу до музики.
Направду голосистий закарпатський етнос: учасники Мукачівської хорової капели – таланти з народу, прості сільські вчителі. Їх частенько називали першими серед рівних й останніми з могікан, і саме завдяки їм закарпатську народну виспівував увесь Радянський Союз.
А починалося все десятки років тому, у 1956-му, коли на січневій нараді освітяни запропонували створити свій співочий колектив із чоловіків – вчителів музики, керівників шкіл. На першу репетицію зібралися ранньої весни 60 охочих тенорів і басів, керувати якими взявся талановитий викладач Мукачівського педагогічного училища Федір Романець. Згодом його замінив досвідчений хормейстер Антон Скиба, а вже через п’ять літ очолив капелу молодий випускник Львівської консерваторії Федір Турянин. І зостався до цих пір. Пригадує, перший рік був особливо важким, бо ж деякі співаки йому, ще «зеленому», не надто довіряли. Однак уже на обласному огляді з нагоди дня народження Тараса Шевченка хористи вибороли перший диплом. «Це був перелом у психології хористів і мене самого… Працюючи з чудовим колективом, мені вдалося повністю реалізувати себе як хормейстера, вихователя, спеціаліста», – казав Федір Васильович.
Уже через десять років у капелі співали більше 80 хористів. Ще пізніше – майже 400. Перші свої твори, виконані на серпневій нараді освітян, вони запам’ятають на все життя: «Соловьем залетным», «Молодость, здравствуй», «Гаю-гаю, зелен розмаю». Співали тоді й коломийки про закарпатських шахтарів, які добували вугілля в Мукачівському та Іршавському районах. Уперше гастролював молодий колектив селами Тячівщини. За тиждень тоді дали добрий десяток концертів.
Кожен виступ додавав нових сил, віри й наснаги, гартував. Зусилля не були марними – вже зовсім скоро капелі присвоюють звання заслуженої народної. Тричі колектив ставав лауреатом Всеукраїнського конкурсу хорового мистецтва, присвяченого ювілею відомого композитора Миколи Лисенка, гастролював по всій Україні, його нетерпляче чекали на з’їздах освітян та профспілок, побував за кордоном, зокрема у словацьких Пряшеві, Кошице, Рожняві, Свиднику, російських Москві та Ленінграді. Але найбільше запам’ятався виступ в естонському Талліні. Тоді, у 1988-му, капела стає дипломантом Міжнародного фестивалю хорів, присвячених ювілею Г.Енесакса. Були й всесоюзні та республіканські фестивалі й пісенні конкурси. Самого ж Федора Турянина відзначили грамотою Верховної Ради УРСР, присвоїли звання заслуженого діяча мистецтв України, орден «За заслуги» ІІІ ступеня.
У ті часи, до Незалежності, пригадують хористи, усе було інакше. «Ми тоді світ бачили, пізнавали й слухали… Питали нас: та де ви стільки мужчин набрали співочих? Колись була любов до того, вимога влади, пропаганда, за всім тим стежили. Люди хотіли й уміли співати, уряд усіляко їх заохочував… Та й колективів було в рази більше, не те, що нині. В одному лише Мукачівському районі колись нараховували 18 хорів, – розповідає Федір Васильович. – Хор популяризував любов до пісні, Батьківщини…»
Юрій Гутник, нині директор школи у селі Верхня Визниця, ось уже більше чотирьох десятків років співає в Мукачівській народній хоровій капелі освітян. «Зараз нагальна проблема – поповнення капели, – каже. – Молоді хлопці не хочуть іти, бо їх і нема. У середніх школах є один-два вчителі, та в основному в педагогічному колективі переважають жінки. А сформувати хориста дуже важко – треба багато часу і зусиль. Справжній хоровий спів вимагає гармонії всіх голосових партій, високої музичної культури кожного виконавця. Колись співати в хорі було престижно. Сьогодні чоловіки полишають учителювання й музику – їм треба утримувати сім’ю, а на співі багато не заробиш».
Наразі у доробку капели назбиралося більше 200 творів українською, російською, чеською, угорською, словацькою мовами. Федір Турянин видав п’ять збірок народних пісень Закарпаття. Репертуар постійно оновлювали піснями місцевих композиторів, народними творами в обробці, виконували зарубіжну й українську класику.
Разом хористи пройшли і вогонь, і воду. Було й таке, що не мали приміщення для репетицій, влада ніяк не підтримувала, а щоби поспівати бодай годинку, добиралися з віддалених сіл до райцентру своїм ходом. Був час, коли в капелі налічувалось лише 15 осіб. Побороли всі труднощі енергія, наполеглива праця, хорова дисципліна та оптимізм. А репетирують учасники капели й досі – збираються щосереди в Мукачеві. Здоров’я й вік уже не ті, аби гастролювати, склад капели дуже послабився. Проте кожен виступ мукачівських учителів публіка зустрічає гучними оплесками, упродовж співу завмирає, а як проводжає, то аплодує стоячи.
Багатьох із тих, хто починав у капелі, вже немає серед живих. Хтось серйозно хворіє. Проте в серцях жевріє пам’ять про роки, віддані музиці. Головне ж, кажуть мукачівські хористи, співати душею, бо в цьому криється магічний сенс музики, котра «не в’язне» в голові, а відкриває цілий звуковий світ, духовно збагачує. Вона в кожній ноті – ще пожити хоче.
Залишити відгук
Щоб відправити коментар вам необхідно авторизуватись.