Дітки з особливими потребами відзначали День захисту їх самих. Захисту від відкиненості, байдужості, бездіяльності держави і сумних одноманітних буднів.
Це фоторепортаж, до якого «ніхто не був і ніколи не буде готовий» – про веселе і сумне водночас свято.
Медично-соціально-реабілітаційний центр «Дорога життя», що діє в Ужгороді, представляти не треба. Принаймні тим, хто має серце, відкрите для допомоги і співчуття.
Цей заклад, що діє на базі НВК «Ялинка», опікується кількадесятьма дітками віком від дитсадківського до підліткового. І навіть старшими. Бо ж, опікуватися ними більше немає кому. Дітки, звісно, мають батьків: мужніх, сильних, люблячих і милосердних. Готових працювати до знесилення, аби забезпечити лікування, реабілітацію і елементарні потреби своїх діток, у кожного з яких своя біда. Від порушень опорно-рухового апарату, до ментальних розладів, ДЦП, синдрому Дауна, комплексними ураженнями та подібних особливостей розвитку, які й потребують особливого й уважного підходу до кожного дитяти.
Утім, ця тема варта окремої публікації. Нинішня ж – про свято. Свято захисту дітей, яке стало приводом для відзначення його вихованцями «Дороги життя» з прогулянками, маршем-ходотоном, катаннями на атракціонах та солодким пригощанням у тіні Боздоського парку.
Як розповіла практичний психолог МСРЦ «Дорога життя» Юлія Фабіян, день захисту дітей вихованці закладу почали традиційним маршем-ходотоном, який пройшов від площі Петефі через Пішохідний міст і аж до Медичного факультету УжНУ у супроводі міліцейського духового оркестру. Дітки – хто сам, а хто у візочках пройшли і проїхали цю відстань з усмішками, кульками з намальованими веселими личками і плакатами з написами «Ми – серед вас!», «Сприймайте нас такими, які ми є!».
За словами пані Юлії, подібні марші і розважальні заходи здійснюються двічі на рік: на День захисту дітей та у жовтні – у день народження МСРЦ «Дорога життя». У них беруть участь іноді й дітки і з районних філій «Дороги життя», що діють у Берегові, Іршаві, Тячеві, Хусті. Зазвичай такі радісні для дітей заходи відбуваються з допомогою і за підтримки благодійників, меценатів, організацій-партнерів, зарубіжних спонсорів. Словом, тих, кому небайдужі і близьку проблеми цих особливих діток.
Цього разу організацією яка забезпечила перевезення трьох десятків дітей з батьками дітей став Ротарі-клуб – саме подарованим ними автобусом дітки переміщалися між точками святкування. Катання ж на атракціонах та солодкий стіл забезпечила громадська організація «Самодопомога Закарпаття».
Ну а поспілкувавшись з організаторами свята, довелося поспілкуватися і з батьками. І пофотографувати перебіг святкування, самих діток. І це, треба зізнатися було найважче.
Звісно, дітки щиро раділи катанням на атракціонах, каруселях, машинках. Та треба було бачити очі їхніх батьків, які піднімали діток з колясок на руки і садовили назад звичними точними рухами. Треба було бачити їхні очі…
Серед батьків виявилися знайомі… І на питання «Як життя?» – сумно усміхаючись відповідали: «Живемо. Працюємо, гуляємо, розважаємося. Боремося. Інколи кричимо навіть один на одного… Нічого. Це і є життя…»
Автор цих рядків був не готовий до таких слів і таких кадрів. І, не стримавши сліз підійшов до психолога пані Юлії з малодушним зізнанням: «Пані Юліє, я не був готовий…» і почув правдиве і чесне «А ніхто не готовий до такого. Не був і не буде. Ніколи. І не тільки пережити, але й побачити. Але ми живемо!», — посміхнулася пані Юлія.
А тепер ви подивіться фото. Якщо готові.
Залишити відгук
Щоб відправити коментар вам необхідно авторизуватись.