Олекса Лівінський: “Українці в Чехії сумують за українками”

У пошуках щастя і самореалізації люди часто їдуть за кордон. Чимало українців і в сусідній Чехії. Тут же мешкає і трудиться на благо двох країн і наш закарпатський журналіст Олекса Лівінський. Рідне Мукачево покинув близько десяти років тому, аби українське слово звучало й за кордоном. Уже 9 років пан Олекса – головний редактор журналу “Пороги”, часопису, що дає можливість українцям відчути себе на чужині, як удома.

Віват інтернету, бо тільки там мені вдалося поспілкуватися зі своїм земляком. Олекса Лівінський зараз у Празі, а я – у Києві. На допомогу приходить скайп та електронна пошта.

– Пане Олексо, чому саме Чехія, Прага? А не, до прикладу, Польща чи Словаччина?

– Були пропозиції роботи в Києві та у Празі. В Києві я бував багато разів, а от у Празі – лише раз, та й то ненадовго. У цій країні багато заробітчан, закарпатців, думав я, а це – саме те, що мене цікавило. Та й Прага не так далеко – так само, як і Київ. Трохи тривожили кордони, і статус чужинця, важкий шлях легалізації, зате я це сприймав із позитивного боку – стоїш у черзі у консульстві чи в поліції – водночас пишеш якийсь матеріал, бачиш на власні очі всіх цих заробітчан і тих, хто на них наживається. Бачиш ставлення чиновників, намагаєшся зрозуміти схему, систему, чому ці люди тут. І так вже дев’ятий рік спостерігаю за цією міграцією, інтеграцією тощо. І дійшов висновку, що багато хто емігрував не стільки через безробіття і безгрошів’я, скільки від самого себе чи навіть своїх рідних. Сам чув у черзі розмову типових закарпатських “василів” із села Суха Іршавського району, як один казав, що місяць був удома і вже “тамка не беровав”, бо його жінка вдома “пиляє”, а другий погоджується, що теж радо на заробітки їздить, бо має тут спокій.

– Цікаво, а якби вам запропонували все-таки вернутися на Закарпаття, то ви б погодилися?

– Я й так до нього повертаюся дуже часто. Раніше й чотири-п’ять разів на рік, тепер рідше, але буваю щороку. Та й тут втомлених на будівництвах закарпатців бачу чи не кожного вечора в автобусі чи на вокзалі. Або на акціях громади. Я вже не зовсім молодий, і не такий легкий на підйом, як раніше. Тому, щоб повернутися на тривалий час, треба знати, що там чи інде буде розвиток, і, відповідно, стабільне джерело прибутку. І якісь культурні перспективи. А у нас знищують унікальну історичну вузькоколійку, річки заганяють у труби. У Чехії такі речі навіть немислимі.  І, даруйте, мені не дуже подобається звичка наших закарпатців усюди смітити, окрім власної домівки. Пакетики від морозива, коробки від цигарок, пет-пляшки, скло – все це у нас валяється всюди — від вулиць міст до глухих гірських потічків.

– Так, із цим у нас проблематично. Не тільки на Закарпатті, але й усюди по Україні. Зараз у столиці сніг розтанув, то всю «красу» видно. Це, мабуть, рівень екологічної культури населення. А чим ще чехи відрізняються від закарпатців? Ви особисто вважаєте себе закарпатським чехом чи чеським закарпатцем?

– Я не є ні закарпатським чехом, ні чеським закарпатцем. Я – українець. Люблю Закарпаття, так само, як і, скажімо, Буковину чи Київщину, з їхніми плюсами і мінусами. Що б чехи не казали про українців, їм бракує того, що є в українців – сердечності, гостинності. А українцям не вистачає чеської упорядкованості, прозорості, дотримання закону. Хоча, звісно, знаю багатьох гостинних чехів, і українців, які не намагаються обходити закон.

– А як вам працюється у Празі? Очолюєте часопис “Пороги” уже чималий термін. Не виникає бажання спробувати щось нове? Чи журнал для українців у Чехії  для вас не просто робота?

– Так, 9 років у одній фірмі – вже та межа, за якою пора задуматися про зміну. Хоча для “цифрової” молоді нині і півроку вистачає працювати на одному місці. Є певні плани на зміну, про які я наразі говорити не можу. Побачимо. Крім роботи над журналом, я також займаюся й іншою працею, переважно перекладами, буває, читаю лекції чи проводжу семінари, консультую когось. Але зараз маю на це вкрай мало часу…

– Про що ваш часопис? І чи маєте улюблені теми, які зазвичай висвітлюєте у “Порогах”?

– Часопис вже має 20 років. Він інформує про події, які відбуваються у громади чи її стосуються, про історичні зв’язки України з Чехією, про сучасних ділових людей й активістів з України у Чехії, життя українців в інших країнах, зміни законів та процеси у сфері міграції, маємо й літературну тематику і розваги. Я, як мігрант, маю улюблену тему – це міграція. Як загальні процеси, так і розмови із конкретними мігрантами. Зазвичай намагаюся “розкручувати” людей, які змогли чогось досягти у чужій країні. Лікарка, юристка, соціальний працівник, медсестра, стоматолог, балерина, менеджерка залізниці, художниця, транспортний підприємець, власник українського ресторану, навіть водійка трамваю і т. п. – всі ці люди з України на власному прикладі доводять, що українці у Чехії – це не лише прибиральниці, будівельники і “мафія”, а й порядні люди, професіонали.

Такі нариси ламають не лише стереотипи серед чехів, а й серед самих українців у Чехії, бо багато наших заробітчан не вірить у власні сили, вважають, що чехи їм ніколи не довірять робити щось більше, ніж замішувати цемент. Пишу й “плаксиві історії” із сумним кінцем, вони також йдуть на користь.

Загалом займатися цією темою важко, бо часто українські емігранти відмовляють у інтерв’ю. У мене був випадок, коли домовився про розмову з українцем-машиністом тепловоза на вузькоколійці. Він погодився, щоб я приїхав у місто, за 150 км на південь від Праги. А коли я приїхав і подзвонив йому, він лише написав смс, що відмовляється “що-небудь писати”, бо прийде “мафія” і він матиме неприємності, і, мовляв, взагалі ми українці “нікому не потрібні і нікому ця ваша писанина не допоможе”… І це відповіла  людина, якій чехи допомогли вибратися з-під залежності від посередника-“клієнта”, скласти необхідні іспити в чужій державі для роботи за спеціальністю, щоб український машиніст не копав канави. Ми, українці,  страшенні фаталісти, все бачимо песимістично або навіть трагічно. Синдром 1933-1937 у нас глибоко вкоренився. І закарпатці бояться часто міфічного гніву начальства чи помсти “блатних” не менше, ніж подоляни чи слобожанці. Хіба що галичани у цьому плані дещо сміливіші. І це не дивно, бо за Габсбургів в Австрії було значно більше свободи й демократії, ніж в Угорщині.

– Ви маєте рацію, та українці чомусь (як свідчить історія) краще будуть здебільшого підкорятися комусь, ніж самим керувати. Але ваш особистий приклад доводить друге, і це радує. Якщо повернутися до питання преси і порівняти мукачівську газету “Старий Замок”, в якій ви працювали раніше, і чеський журнал “Пороги”: що у них спільного і суттєво відмінного?

– Газета виходила щотижня і у ній працювало більше людей. Журнал виходить рідше, і часто маю видати його на-гора наодинці. Крім того, раніше не було такого рівня інформатизації, газета робилася в одній редакції і з живими нарадами, офіційними й не дуже. Тепер часто своїх співробітників чи авторів бачу хіба що у скайпі чи в електронній пошті. Із декотрими зустрінуся хіба раз на рік.

– Закарпатські колеги-журналісти кажуть, що ви шануєте українське. А чи розмовляєте вдома рідною мовою?

– Звичайно, чеською й українською. І дашто валовшні сь мо уповісти й по-нашому :).

– Які книжки читаєте своїй дитині?

– Вона ще маленька, коли підросте, першими будуть дитячі книги мого        (спів-)кума Сашка Гавроша, а також Сашка Лірника, ну й традиційні українські народні казки, закарпатські теж.

– Можливо, коли прийде час, віддасте своє чадо до української школи в Празі? Чи є вона там взагалі? Якщо є, то який рівень освіти?

– Є дві суботні школи. На мою думку, вони схожі більше на гуртки і тримаються на ентузіазмі вчителів та батьків. Хоча є навчання і вручається український диплом. В інші дні діти ходять до чеських шкіл. Шкода, що українська освіта тут не стоїть на державному рівні, але такого не має у Чехії жодна меншина, окрім польської в північній Моравії. При посольстві також школи немає, хоча такі навчальні заклади утримують росіяни чи, скажімо, болгари, хоча держава останніх уп’ятеро менша за населенням, ніж Україна. Але україністика у вищій школі розвинена краще, вивчається а університетах Брна, Оломоуци і Праги, україністи працюють в інших університетах і не лише на філософських факультетах.

– Окрім освіти на рідній мові, за чим ще сумують українці в Чехії? Чого з України вам найбільше не вистачає?

– Я думаю, що українці тут найбільше сумують за українками :). Мені особисто не вистачає, швидше, “кого”, ніж “чого”. Рідних, знайомих, близьких, з ким раніше частіше спілкувався. Кума Богдана Томашевського, наприклад, якого я дуже поважаю (користуючись нагодою, хотів би передати привіт — можна?:) ). Скайпи-телефони-чати-фейсбуки та інші інтернети ніколи не замінять пригощання домашньою пікницею у Страбичові чи токаном із бринзою у Колочаві,  погаром домашнього вина у Заріччі…

– Це точно! Розумію вас. А за чим українським ви ніколи не тужите?

– За тими, хто розкидає це всюдисуще сміття, як я вже казав. За нахабною корупцією за кожен папірець. “Безкоштовною” медициною. Алкашами на вулицях й непривітними продавчинями. За ставленням роботодавців до своїх найманих працівників, як до рабів, які мають жебрацьку зарплату і ще повинні дякувати за це. За тюремним шансоном у маршрутках. Головне, щоб наші люди припинили керуватися принципом “не вкрадеш – не проживеш”, а дороги, ліфти, фасади будинків тощо – все можна привести до порядку.

І, до речі, ніяк не можу зрозуміти, що ж таке “євроремонт”, бо тут я таких “ремонтів” ніде не бачив. Навпаки, все зводиться до простого, не крикливого і не перевантаженого обладнання. І чехи не є особливими прихильниками пластмасових вікон.

– Я й не знала про вікна, вони у нас аж занадто популярні. У всіх газетах тільки й реклама – акція: купуйте металопластикові вікна. А особисто ви читаєте закарпатські ЗМІ? Які з них, вважаєте, достойні уваги європейця?

– Звичайно, закарпатські сайти відвідую регулярно. Радий, що їх стало більше і вже не встигаєш за всім устежити – стільки подій. Але знову ж таки, мало розповідається про життя у райцентрах, у Волівці чи Міжгір’ї. Закарпаття – це не лише Ужгород чи Мукачево. Добре, що регулярно висвітлюються й проблемні регіони, скажімо Солотвино.

– Як часто вам вдається вирватися з Праги на рідну землю?

– Намагаюся чотири рази на рік, але тепер рідше. Немає часу. Добре, що Чехія -близька країна, увечері сів у потяг чи автобус до Михайлівець, а вранці вже в Мукачеві.

– Поділіться секретом: де в рідному краї ви черпаєте натхнення і знаходите душевну рівновагу?

– Мабуть, таким місцем є вершина гори Стримба над Колочавою. Подобається Косівська Поляна. Звичайно, також удома, у рідній маленькій кімнаті.

– І на останок, що б вам такого хотілося сказати українцям, аби вони змогли досягти успіху вашого рівня?

– Вважаю, що я наразі не добився успіху, бо п’ю мало, та й то переважно – пиво 🙂 Насправді до успіху мені дуже ще далеко. У Чехії є українці, які досягли значно більших вершин. Є тут чимало успішних вчених-фізиків, програмістів, артистів. Їхній приклад свідчить, що українці за кордоном можуть бути успішними. А те, що “нас тут не люблять” – просто стереотип. Щоб поважали і любили, слід поважати й країну, й людей, серед яких живеш. Знати хоч трохи мову, дотримуватися загальноприйнятих норм, заодно поважати свою батьківщину. Чехам не подобається, якщо ти до них приїдеш і почнеш жалітися на свою країну, яка вона нещасна й погана. Бо вони одразу зроблять висновок, що десь інде ти говоритимеш і про них. Це ми між собою можемо критикувати свою державу, її “лідерів” і чиновників скільки завгодно, а перед чужими, думаю, слід показувати тільки її позитивні сторони. Хай це буде не об’єктивно, і всього не приховаєш, але ж ніхто рідну маму перед чужими людьми не паплюжать.