Я побував у багатьох інтернатах, лікарнях для психічно хворих, ізоляторах і побачив за цей час багатьох підопічних – у різних умовах, переважно шокуючих і нелюдських. Проте бувають випадки, коли виходиш з інтернату шокований зовсім не умовами перебування людей (навпаки – заклад на рідкість охайний і чистий), а їхньою знедоленістю. Що ще сумніше, коли це діти.
На цих фотографіях діти з інвалідністю, які не схожі на інших дітей. Їх ізолюють від суспільства, щоб «нормальні» не бачили тих, хто від них відрізняється. Ви ніколи з ними не зустрінетеся. І можете дізнатися про їхнє існування хіба що з таких фотографій, яких у мене, нажаль, занадто багато накопичилось.
Пам’ятаю, в якому шоці я був, коли вперше відвідав психоневрологічний інтернат четвертого профілю. Це діти з фізичними вадами і психічними розладами, які рідко доживають до повноліття. Як правило, вони не орієнтуються в навколишньому середовищі й більшість часу проводять у маленьких ліжках. Без жодної осмисленості свого життя.
Коли ми виходили з інтернату, в горлі стояв клубок, який неможливо було проштовхнути. Ми вийшли звідти з безліччю німих питань без відповідей. Чи краще вони б жили, якби від них не відмовились, якби вони не були ізольовані? Як можна покращити якість їхнього життя? Чи пересічні люди мають бачити, що такі діти існують поряд з ними? Що конкретно я можу зробити?
Я вперше побачив таких дітей. Одна справа, коли бачиш стару немічну людину, яка прожила довге життя і щось побачила у цьому світі. А друга справа, коли перед тобою дитина, яка нічого ще не знає, крім свого болю і чотирьох стін, і майже нічого не усвідомлює. Я бачив як здорові чоловіки плакали.
Найбільше пригнічує те, що єдине, чим можна хоч якось полегшити життя таких дітей – це допомога добре підготовлених фахівців, яких дуже, дуже не вистачає, не кажучи вже про реабілітологів, працетерапевтів і соціальних працівників, які фактично відсутні в системі інтернатів.
Залишити відгук
Щоб відправити коментар вам необхідно авторизуватись.