До Ужгорода Оксана Забужко приїхала вперше, із двома різними публічними виступами. Перший, про збірку публіцистики «І знову я влізаю в танк» пані Оксана провела в залі ректорату УжНУ, й ішлося тут про нагальні проблеми суспільства.
Зваживши на обрану тему розмови, ми, в свою чергу, поговорили із пані письменницею про Закарпаття в розрізі сучасних викликів для України як держави, для українців, як народу. Адже щодо Закарпаття роками, а надто останнім часом, продукується маса стереотипів, що призвані не об’єднувати нас із країною, а навпаки, доводити, що ми інші, особливий регіон, сепаратисти… Як працюють ці стереотипи та як звести іїніх ККД до нуля – ми спитали у Оксани Забужко.
«Бабло виписане, сепаратистська машина на Закарпатті крутиться – й крутитиметься, доки не згорить материнська плата за порєбріком »
– Пані Оксано, ну по-перше – як так склалося, що за двадцять з гаком років ви ні разу не були в Ужгороді із виступами? У програмці щодо ваших подій на арт-фесті «Березневі коти», власне, саме так й ідеться: Оксана Забужко – вперше в Ужгороді.
– На Закарпатті справді не була дуже давно, ще малою доводилося бути із батьками, пам’ятаю довжелезну липову алею на набережній. Пізніше, в притомному віці, в статусі письменника, справді, ніколи не була – якось не довелося. Насправді, далеко ви. Зате останніми роками, уже в часи війни доводилося бувати на водах в Берегові.
– Як вам Закарпаття – у сенсі, що про наш край останнім часом надто вже часто згадують, як якийсь «окремий» регіон, із сепаратистськими настроями, про те, наскільки закарпатці сепаратисти дуже люблять висловлювати різного роду експерти – й серед представників культури, зокрема. Із того, що ви побачили за ці дні – наскільки ми виглядаємо окремими?
– Більше чи менше, але про кожен регіон можна сказати, що він – окремий з-поміж інших в Україні. Скрізь є свої локальні особливості. Цього я цілком свідома, але я також свідома того, про що говорила ще в 2015-му році, що Закарпаття так само готували під Орбана, як Донбас під Путіна, і що це робилося не один рік.
– …і це продовжує, даруйте, робитися…
– Авжеж, продовжує, «бабло» виписане, машина запущена, коліщатка крутяться – її вже не можна зупинити, вона буде тупо крутитися доти, доки не рухне оця сама материнська плата, отам, в Москві, за «порєбріком». Вона безперечно рухне, і все до того йде, але – як казав Гуска в Миколи Куліша – «Маємо їх передихати!», на тому й стоїмо. Але оця сепаратизація Закарпаття – це технологія, безумовно.
Знаючи, як ці технології вже спрацювали на Донбасі, думаю, вам тут на місці не треба розказувати, як їх розпізнавати, як деактивувати. Вам має бути щодо цього видніше ізсередини, тому що ці технології, насправді, не аж такі креативні та винахідливі. Вони видаються хитромудрими доти, доки їх не розпізнати – як тільки спадає полуда, весь цей диявольський чар технологій зникає.
«О, так, угорської символіки справді вражаюче багато!»
– Тим не менше, цікаво почути про ваші відчуття на Закарпатті – які виникли зараз, при детальному, так би мовити, огляді, ближчому знайомстві. Мої знайомі кияни, наприклад, різко реагують на угорську символіку, якої ну дуже багато на Закарпатті – навіть поза районом компактного проживання угорської меншини. Оці усі прапори на установах, вказівники угорською, віночки з їхнім триколором, історичні пам’ятники…
– О, так, символіки, справді вражаюче багато. Мене в оцьому сенсі потрясла Берегівщина. Там на кожному будинку- буквально, без перебільшень, ці меморіальні дошки: «Тут жив та працював, чи тут зупинявся великий угорський письменник, чи культурний чи історичний діяч». На третій день нашого перебування в Берегові я почала казати чоловікові, що ніколи не підозрювала, що в Угорщині аж стільки великих письменників! При всій моїй любові і пошанівку до угорської літератури – я люблю Імре Кердеша і Ласло Красногорка, у них справді цікава сучасна література – але щоб на кожному простінку оце чіпляти, ну даруйте, це занадто. Це просто та сама символічна мітка…
– Мітять територію?
– Абсолютно справедливо. Це символічний знак, який для українця має означати принаймні наступне: «Вас тут не стояло».
– Вас це нервує?
– Ну що значить «нервує»? Я свідома того, що йде війна, а це – складова отої самої інформаційної війни. Нам усім треба бути цього свідомими і думати, як захищатися. А головна форма захисту – це усвідомлення, що і де є моє. Ось поки моє – і я його не віддам! Чужого не чіпаю, але свого не віддам!
Я, звісно, розумію, що тут віками жили угорці, що це також і їхня земля, але я, даруйте, належу до тих, кому в дитинстві ще тихенько батьки співали: «Ци чули ви, милі браття як боролось Закарпаття» (повстанська пісня часів Карпатської України – ред.) – і ми, українці, маємо до цієї землі таке саме право, як і інші, що тут жили. І не треба нам розповідати, що це не наша земля.
«Ужгород не більша й не менша Європа, аніж Харків»
– Ще один стереотип щодо Закарпаття, його міст, зокрема, Ужгорода – «ось тут починається Європа». Із того що ви побачили – що скажете: ми – Європа? Виглядаємо на неї?
– Вся Україна Європа, але вона про це не знає. Давайте визначимося: Європа закінчується там, де закінчувалася історична «магна карта», магдебурзьке право. Тобто, стосовно української території – це лінія Полтава-Харків. В цьому сенсі ми всі Європа – тільки із різною мірою знищеності нашого автентичного ландшафту, урбанного, міського,та історичної памяті. От тому під цим кутом зору, скажімо, Ужгород не більша Європа, ніж сусідні Чернівці, Львів чи Франківськ, і не менша, аніж Луцьк чи Київ, Харків навіть, я не побоюсь цього порівняння. Тому що український конструктивізм – це Харків, український авангард – це Харків, весь цей футуризм – даруйте, це Харків, все європейське ХХ століття – це Харків. Там їх усіх розстріляли, ніби спробували зробити цю зачистку, але наше європейське ХХ століття – це Харків. Не Ужгород.
Й в оцьому сенсі йдеться просто про перевідкриття,переусвідомлення для себе цих міст. Тому що після совєцької епохи кожне місто України – це свого роду палімпсест. Як тільки відшкрібаємо оце все нашарування – тут мені не подобається слово декомунізація , бо це насправді має бути по-хорошому десовєтізація, бо йдеться не про комуністичну ідеологію як таку, бо у нас були свої ліві, у нас була своя традиція націонал-комунізму, теж розстріляного на рубежі 20-30-х, і історія лівих рухів це є й наша історія, але тут йдеться про щось інше. Насправді, про деколонізацію. Тут якраз дуже добре зберігати своє культурне регіональне обличчя. Це вихід, і воно, це обличчя, має бути своє – у Львова, Полтави, Одеси – й в Ужгорода. Головне, й це дуже важливо, аби поміж цими містами були комунікації. Закарпаття, Ужгород, як я бачу, насправді відділене від магістральних, якихось загальноукраїнських трендів. Воно зрозуміло, що країну-то ділили 15 років перед цим, і ділити її почали інформаційно тоді, коли почалася оця регіоналізація у медіа, себто, коли в кожному регіоні свої ЗМІ, своє телебачення, ФМ-ки та сайти, і в результаті ніхто не бачить і не розуміє того, що діється у сусіда
– Нема загальної комунікації…
– Так, я 15 років перед війною кричала про це, дурним голосом повторювала з усіх трибун – впарканадцяте: поки в країні немає, так як є в кожній європейській країні, тижневика, який би читав в один і той самий день весь освічений клас від Ужгорода до Донецька й обговорював одночасно – доти ми не будемо чути один одного, доти не буде розуміння, підтримки – власне, усього, що звідси випливає.
«Відчуття часу, в якому живемо, зникає за лінією Одеса-Харків, й тут його немає»
– Але в кожному регіоні своя специфіка, кожному цікавіші свої новини, події, історія, …
– Безперечно, так, але, перепрошую,весь німецькомовний регіон визначається 5-ма газетами – які читають всі, справді всі німці, не зважаючи на специфіку регіонів, кожна із цих газет має свій ухил – та лівіша, та правіша, та центральніша. Але маючи ці п’ять видань, німці об’єднані загальним інформаційним полем. Українське інформаційне поле дуже розрізнене, його подробили на окремі інформаційні латифундії, в результаті можна маніпулювати кожним регіоном окремо – і налаштовувати одні супроти інших, будувати їм віртуальну реальність, як заманеться, за своїм рецептом. Наприклад, пояснювати в Донбасі, що «вы кормите страну», а паскудні галичани проїдають вашу кривавицю, а в Галичині, в той же момент розповідають про підлих донеччан, які хочуть в Росію,хочуть затягнути нас в це болото, не дають йти в Європу. І давайте навзаєм перегриземося. Бо ж насправді в Україні нема тої мережі поїздів-інтерсіті, якою, скориставшись, можна перевірити, як там насправді у інших регоінах – але українець пересічний не може цим скористатися, позаяк ця система не працює. За три години з Ужгорода в Одесу ви не потрапите. Оця латифундизація країни дається взнаки.
На двадцять років країну було поставлено на паузу і єдине раціональне пояснення, яке я цьому бачу – так, ще з 90х років біля стерна країни знаходився певний відсоток людей, достатньо активних , яким їхні московські куратори сказали, що ви там поки що побавтесь в незалежність, а ми скоро повернемося й відіграєм. «Союз будет восстановлен» – з 1994 року весь час ця тема звучить. І робота, яка над цим провадилася, мегавелика.
Зокрема, у вас тут – як у більшості регіонах, що знаходяться за прифронтовою зоною, оцією лінією Одеса-Харків, нема того увімкненого почуття небезпеки. За цією лінією воно, навпаки, дуже сильне. Київ теж розслаблений, він пережив посттравматичний синдром 1014 року і все.
– Тобто, допоки здалеку чути вибухи – доти люди свідомі того, в який час живуть?
– Так, в тих прифронтових регіонах є і відчуття остраху, і оглядалочка, і що «у нас много ваты», і що не відомо, як воно ще там повернеться, і треба щось робити – отам це відчуття напруги увімкнене. Там люди свідомі того, як це все робилося, як воно до цього йшло, і там вам кожен розкаже з екскурсом в 10-15 років назад, які тут гроші вкладалися, які фестивалі проводилися , кого тут привозили на конференції та семінари, які актори та співаки приїжджали. Там цього не треба нічого пояснювати. У них запущений механізм резистентності, вони бачили цих приїжджих із Бєлгорода та Ростова пацанів на своїх вулицях, оцей реальний оскал «русского мира» – і знають, чим це все закінчується.
Залишити відгук
Щоб відправити коментар вам необхідно авторизуватись.