Слово Рудогір’я чітко відгонить фентезі, і саме до масиву з такою назвою – Словацькі рудні гори, або ж Рудогір’я, а точніше, до північного схилу Гірського Градка ми і прямуємо, аби потрапити в унікальну печеру.
Романтики цій подорожі ще більше додає мальовнича дорога в Татрах в оточенні то зелено-пухнастих, то сіро-скелястих вершин та лук зі свіжоскошеним сіном. За дві сотні кілометрів від Ужгорода і після низки точок на карті ви опиняєтеся у володіннях ЮНЕСКО. А вже зовсім скоро здаватиметься – що у володінні казки, де б мали жити і відповідні істоти, адже це направду інший світ, який примушує забути про те, що відбувається на поверхні – за кількасот метрів над головою…
Якщо ж серйозно, то Охтинська арагонітова печера, яка охороняється як Національний пам’ятник природи Словацької республіки з 1995-го року, належить до переліку світової спадщини ЮНЕСКО й є хоч і не найвідомішим та найпопулярнішим, та справді особливим пунктом призначення для туристів.
Охтинська яскиня (печера словацькою) вважається однією з трьох найгарніших арагонітових печер у світі та є єдиною такою в Європі. Вона утворилася у мармуровій породі палеозойського періоду, які налічують до 400 мільйонів років. Геологічні процеси – проникнення води крізь породи, її випаровування, кристалізацію мінералів тощо – подарували печері арагонітові прикраси: «виткані» за неймовірно довгий час вигадливі форми з кальциту.
Їх і вважають основною родзинкою яскині. І, хоч і дають відвідувачам волю проявляти власну фантазію (мовляв, на що ж схожі ці форми?), та все ж пишаються «серцем» – великим арагонітовим «патьоком», що за мільйони років набув форми, що нагадує анатомію одного з головних людських органів, а також іншими фігурами.
Так, екскурсоводи показують мишу, що звисає зі стелі, баранця зі дзвіночком і балерину у пишній пачці, а також «духа яскині» – фігурку, що нагадує чи то привида, чи то янгола… Звісно, розгледіти у арагонітових оздобах при бажанні можна будь що (і аж ніяк не лише павуків, скорпіонів, медуз чи зачіску Ейнштейна – таке диктується природною формою арагонітових «пальців») , особливо враховуючи особливості освітлення. Та навіть без цих вправлянь печера, безумовно, вражає. «Градусу» додає і пошана до того, як усе налагоджено: і у павільйоні, і підчас спуску до печери, і власне, у ній самій – від привітності персоналу (який, надаючи роздруківку російською, вибачився, що путівника українською нема), бездоганної інфраструктури і повноти інформації про природну пам’ятку і до облаштування освітлення, камер спостереження, інформативності самої екскурсії тощо.
…Звісно, візит до печери відбувається під пильним контролем. І всяк час здається, що, якщо вдасться відійти подалі від групи та якимось дивом не чути екскурсовода, то станеш свідком справжнього – таємного – побуту печери і побачиш чи почуєш ознаки життя істот з казок. Та, певно, місцевих гномів ЮНЕСКО охороняє ще більш ретельно, ніж саму печеру (в якій заборонено торкатись до будь-чого, а фотографувати можна лише зі спеціальним дозволом, попередньо, крім вхідного квитка за 6 євро, сплативши за саме право користуватися камерами без штативу ще 10) – ані побачити їх, ані почути так і не вдалося. Та вражень це не зіпсувало: близько 300 метрів серцем гори (до слова, температура там від 8 до 10 градусів за Цельсієм, а відносна вологість перевищує 90 %, часом наближаючись до ста) таки стали незабутньою прогулянкою – візитом в іншу реальність.
І хоча, зізнаймося, фотографувати в умовах такого освітлення, вологості та обмеженості в рухові – завдання, яке виконати непросто, і знімки, на жаль, не передають величі печери й того, як вона вражає гостя – пропонуємо і вам потрапити у Мармурову залу, залу Чумацького шляху та Залу Великого Чумацького шляху (названі так за формою арагонітових утворень, що створюють вигадливі «потоки»), до Глибокого гроту та Чарівного коридору. А раптом десь у затінку мармурових хвиль ви таки угледите таємничих місцевих мешканців, котрі від нас сховалися?..
Більше фото – у фоторепортажі.
Залишити відгук
Щоб відправити коментар вам необхідно авторизуватись.