Тендітна і вишукана жінка із непорушним і стійким єством. Практично, несумісні характеристики надзвичайно гармонійно поєднуються в Одарці Долгош-Сопко. І хоча сама вона наполягає: нічим не вирізняється з когорти звичайних закарпатських «жон», спілкування з нею, споглядання її творчості, ба – стороннє спостереження за нею доводять, що маємо справу із неординарною особистістю, цілісною натурою і втіленням жіночності, яка м»яко, але наполегливо досягає кожної мети, що раз-по-раз ставить перед собою. Якщо кожну постать спробувати асоціювати зі стихією: одні, мов, вогонь, у полум»ї пристрасних вчинків запалюють оточення; інші, як скеля, непорушні у своїх поглядах, то художниця, викладач Закарпатського художнього інституту Одарка Долгош асоціюється, у мене особисто, із водою. Прозора й лагідна, стрімка і невпинна, а все ж точить будь-який камінь, торуючи шлях, але не заради власної вигоди. У цій асоціації є ще одна особливість: така, прозора і чиста вода не може бути каламутно, хіба – тьмяніє, коли у ній відображається осіннє похмуре небо. Але й це – ненадовго…
Одарка, дочка публіциста, історика, письменника Івана Долгоша, живе у родинному, батьківському гнізді. Ошатне і затишне помешкання в с.Доманинці наскрізь сповнене етнічною атмосферою: вишиванки і картини, предмети старовини і чорно-білі фотографії – історична атмосфера у цілком комфортному середовищі сучасних людей.
– Пані Одарко, звідки таке, як на мене, незвичне ім.»я?
– Нічого дивного. На Закарпатті багато Одарок, власне, не Дарусь, Дарин чи Даш, а саме – Одарок. Своїм найменням я завдячую дідусеві, Івану Андрійовичу Долгошу, який надзвичайно любив невістку, мою маму, яка зветься Марія-Одарка. І коли почув, що батьки хочуть мене назвати Тетяною, нікому не сказавши ані слова, пішов, куди слід і подарував мені це ім»я…
– Взагалі у Вашому житті – чимало, пов»язаного із попередніми поколіннями…
– Так. Якось повелося, що ми з великою повагою ставимося до того спадку, який передається з покоління в покоління. Із кожним предметом пов»язані цілі історії. Зрештою у нашому помешканні, в Доманинцях, живе уже четверте покоління Долгошів. Я дослідила історію роду, дійшовши до 7-го покоління. А мій прадід, Михайло Долгош, що походить із Великих Лаз, залишив цілу хронічку із родинними зв»язками, датами народження. Тому інтерес до родини і шана до її пам»яті – це цілком природній стан для усієї нашої сім»ї.
– Ви вважаєте, що таке шанобливе ставлення до історії, етносу нині в моді?
– Мода – надто минуче явище. Проте, на мою думку, лише увага, пам»ять, використання, якщо хочете, отих елементів, мотивів, що народилися на цій землі, є обов»язковим атрибутом самоіндефікації. Етнос надзвичайно гарно вписується у сучасне середовище. Я постійно кажу своїм студентам, що найкрутіший, як тепер модно казати, дизайн обов»язково повинен містити елементи географічної, ментальної ідентифікації!
– Нині чимало нарікань на молоде покоління: меркантильне, прагматичне, байдуже. Ваша робота – обов»язок, примус, творчість?
– Ви знаєте, я мала щастя ніколи не працювати із примусу. І у видавництві «Закарпаття», і у коледжі, і нині – в інституті я отримую справжнє задоволення від роботи. Спілкування із студентами… Що ж, не буває без претензій, причому – взаємних! Їм можуть не подобатися мої зауваження, я за їхньою реакцією бачу, що роблю не так… Але пишаюся тим, що на Закарпатті вже існує не лише живописна школа, але й школа дизайну. І нині мої колишні студенти стали моїми колегами на кафедрі дизайну. І це мене тішить!
Книжки у Долгошевому помешканні – на почесному місці. Та це – не головне, вони – на почесному місці у родинній душі. З дідів їх складали, писали, а відтепер – досліджують і творять. Саме тому, мабуть, уся розмова із пані Одаркою так чи інакше, а повертається до головного людського надбання.
– Перша книжка, яку пам»ятаю – «Українська радянська енциклопедія». Ілюстрації, фотографії – надзвичайно мене, малу, захоплювали. Мені здається, що саме тоді зародилося особливе ставлення і інтерес до книги в моїй душі.
– Доволі дивно почути таке зізнання із уст художниці…
– Я не можу назвати себе художником у класичному сенсі слова. Мене цікавить книжка, процес її творення, народження, дослідження її історії. До мене виникало чимало питань у процесі захисту кандидатської, присвяченої рукописній книзі. Приміром, чому на Закарпатті так мало стародруків? Друк прийшов сюди лише у середині 19-го сторіччя, а от рукописні книжки є ще з 14-го. Хіба це не диво? Хіба не цікаво?
– Тобто Ви не належите до категорії людей, що віщують «смерть» книжкам?
– Безперечно, нинішнє покоління живе в іншому темпі, технології прискорення впливають на спосіб і кількість сприйняття. Але ж рукописні книжки, сувої, папіруси, шовкові китайські, пальмові індійські послання від предків донині є невичерпним і дуже затребуваним джерелом інформації. Більше того, сучасні студенти працюють над книгами в одному екземплярі! І, повірте, такі речі мають попит. Тому, думаю, що сумні пророцтва, м»яко кажучи, передчасні.
– Ви з такою повагою розповідаєте про минуле, старожитнє. Чи означає це, що Вам цікавіше «там»?
– Гадаю, ні. Просто абстракція, близька мені, має корені у тих, закарпатських легендах, знайомих мені з дитинства. Усі ці босоркані, шаркані і повітрулі створили неповторний світ, в якому для мене мало потойбічного і потустороннього, це просто невичерпне джерело натхнення, та й не тільки для мене. Хоча саме зараз я вже працюю над серією «Портретів з минулого», у яких, знову ж таки – чимало постатей із того часу, про який ми вже говорили…
Одарка Долгош, окрім творчості, наукової і педагогічної діяльності, відома ще й громадською активністю. Свого часу товариство «Творчі жінки Закарпаття», однією із організаторів та ідейних натхненників вона була, провело чимало гарних акцій, що увійшли, без сумніву, в історію творчого життя краю. Ну, хто не знає, приміром, про «Книжкового Миколая», який щороку збирав на Закарпатті кращих видавців вітчизняної книги. Проте…
– Пані Одарко, а чому така, доволі тривала перерва в активній громадській роботі? Втомилися?
– Ви знаєте, очевидно, мова йде про певне переосмислення власної діяльності і визначення головного, чим би хотілося займатися. Для мене це – книга і усе, що з нею пов»язано. На інше, практично, нині не вистачає часу.
– Вас це бентежить?
– Так, більше того – дратує! Сучасний світ живе у шаленому темпі і вирі інформації. І в мене інколи складається враження, що у цій гонитві я багато чого не встигаю.
– Проте у оточуючих складається враження, що Ви живете у цілковитій гармонії із навколишнім світом…
– Я просто намагаюся не впускати негатив у власну душу. До всього слід ставитися із певним філософським спокоєм і бачити навіть у негативі – позитив. Це не завжди вдається…
– Такий темп властивий усьому світові чи наше, українське ноу-хау?
– Інколи мені здається, що в Україні такий стан особливо нагадує хаос, на заході все дещо більш усталене. Але я щиро сподіваюся, що й це мине…
– Такий хаос властивий і вітчизняній богемі?
– У мене дещо специфічне ставлення до поняття «богема» і я його не ототожнюю із справжнім мистецтвом. Сучасний мистецький світ в Україні вирізняється конкуренцією, навіть не у творчості, а за нагороди і визнання. Це змагання видається мені кумедним і кількість «заслужених» та нагороджених, направду, дивує світ. Проте, це – моя думка.
– А чого пані Одарці бракує для пової гармонії із оточуючим сьогоденням?
– Щонайменше, часу, про який я вже сказала, і відповідальності, у першу чергу, за слово. Такої – надійної і непорушної, коли сказав – значить, зробиш. Можливо, і це мине…
– Ви сподіваєтеся, ми дочекаємося?
– Не знаю, але без сподівання, жити сумніше…
Залишити відгук
Щоб відправити коментар вам необхідно авторизуватись.