Никому нич не треба

Реалії ужгородського життя не дістали хіба того, хто не користується водою (по графіку), не дихає повітрям, повним пилюки, не їздить розбитими дорогами, не протискується між машинами, припаркованими на зупинках і пішохідних переходах і взагалі не – виходить з дому. Решту ж ужгородців усе це, по ідеї, мало б вже дістати.

Але ми – терплячі. Влаштовуємо толоки (суботники) із прибирання власних дворів, скверів, набережних і просто цілих районів міста. Виконуємо таким чином роботу комунальників. Оптимісти, які вірять, що людське свинство можна викорінити, регулярно прибираючи, навіть об’єдналися у фейсбуку у спільноту «Не спи – прибери»(www.facebook.com/groups/537484429690255). Ті ж, хто свинячать – не перестануть цього робити. Звичка – друга натура. Просто тепер у них додалося позитиву: за ними приберуть наївні співгромадяни. Можна свинячити ще більше.

Ми ж продовжуємо терпіти і навіть радіти цьому.

Влетівши у черговий відкритий люк – мовчки платимо за новий комплект автомобільної гуми. І не просто не нарікаємо, а радіємо, що через привернення уваги керівництва міста до конкретного люка, такою ціною (усього лиш комплект гуми за тисячу гривень) люк урешті-решт закрито. Ми радіємо тому, що маємо товариські стосунки з молодими і прогресивними в.о. мера та заступником, які активно реагують на звернення через фейсбук, телефоном, просто через згадування у коментарі і таки примушують служби, які є органами життєдіяльності міста щось таки робити. Ми радіємо тому, що дороги, принаймні, почали ремонтувати і водіям потрібно тримати у пам’яті вже не 100 критичних ям, а 50.

Радіємо новим велопарковкам, що їх почали встановлювати у місті, і хоч туди поміщається геть не кожен велосипед – віце-мер готовий особисто «випиляти одну секцію для нестандартних велосипедних вилок». 🙂

Радіємо встановленим уздовж Проспекту Свободи та на набережній смітникам. Нехай і побіля лавиць – але вони вже є. Залишилося навчитися їх вчасно опорожняти та не ламати. Радіємо тому, що ужгородці, які давно не були у рідному місті, приїхавши зауважують:

— Ооо!! Так ви прибрали!

А на ваші сумніви: «Та ти що, озирнися, сміття довкола, архітектура понищена, машини їздять абиде і стоять абияк, торгують хіба що вже не просто посеред Корзо!» – вони оптимістично запевняють:

— Але ж сміття стало значно і значно менше. Я точно кажу.

Ба!! Ми нас майже переконали, що слід радіти воді по 12 гривень за кубометр, бо ж, виявляєтья, є райцентри, де вона по 14.

Утім, іноді наш оптимізм і віра, що все налагоджується дає збій. Бо стикаєшся із реаліями і починаєш бачити те, чого раніше не хотів. З запліснявілої цукерочки витерли плісняву, полірнули її олійкою, загорнули у нову блискучу обгорточку. Обгортка – звісно далеко не орігамі і навіть не дизайнерська, утім вже хоч не заяложена довгим носінням у запилюченій кишені. Та начинка – гнилувата, «побутіла» і несмачна. Прокисла. Їсти цукерочку не можна. І розуміє це той, хто випадково надкусив її. Як от ужгородка Олена Ресенчук, яка хотіла допомогти стражденному тричі збанкрутілому «Водоканалу» допомогти ліквідувати прорив труби, а здобула душевнгих проблем і розчарування. Наведу її запис у фейсбуку тут повністю:

«Вот забавно… Позвонил муж, попросил перезвонить в водоканал и сообщить, что в начале улицы Золотистой прорвало трубу и льет вода. (В то время, когда по городу из-за графика воды нет!) Отрываюсь от своих дел, иду загружать компьютер, ищу телефон водоканала, выключаю комп, звоню. Однако!!! Женщина на телефоне резко отрезает:"Звоните в деспетчерскую!" Ё-моё! Ты сидишь на зарплате, которая идёт из моих денег. Ты знаешь номер этой деспетчерской, а мне нужно снова вместо того, чтоб кормить завтраком детей идти гуглить этот номер. Я плачу по почти 12 грн за куб воды и не имею возможности днем помыть посуду или искупать детей, потому что водоканал не дает воду круглосуточно и нужно ждать этой воды по графику. И тебе трудно сказать "Спасибо, что сообщили" , нажать кнопку на селекторе или позвонить кому там надо. Да, меня это возмутило, да, я наорала. Я даже пошла к компу, чтоб всё это написать. Возможно, я бы быстрее нашла номер диспетчерской. Но я зла!!! Потому что всем наплевать и ничего не меняется!!!»

Вже менш ніж за добу цей запис зібрав 9 поширень, купу лайків і жваве обговорення, у якому заступник міського голови Ужгорода Ярослав Шафар запитав: «На какой номер звонили? Пообщаться захотелось.» Вірю, що таки подзвонив і пояснив, що у справжніх організаціях, де працює команда – усі відповідають за все. Як-от у Макдональдсі: якщо ти побачив щось пролите – візьми швабру і витри, розкидане – збери, вільну касу – стань до неї. І неважливо, ти «жарщик картоплі», менеджер чи директор ресторану. Це Правила!! І тому це – всесвітня мережа, у яку, попри дорожнечу і банальність їжі ходять і ходитимуть завжди.

Та чи зрозуміли ці пояснення ті, хто був на тому кінці дроту? Думаю, що ні. Чому? Бо у нас нікому нич не треба. Ми живемо у країні міліції, яка захищає тільки свій власний бізнес, чиновників, які турбуються тільки про свій власний дохід, комунальників, які хочуть нічого не роблячи збирати гроші за «комунальні послуги», суддів, які збудовують статки, користуючись власною недоторканністю, а вбивши по п’янці людину, відкупаються від міліції, яка захищає свій бізнес статками, які нажили на недоторканності.

І навіть у сферах, здавалось би, світлих і високих трапляються і продавці, яких покупці відволікають від дуже важливої розмови, і лікарі, яким пацієнти заважають жити, і вчителі, які кричать на дрібних діток, налившись багряною люттю (даруйте, минули роки, але досі не можу забути).

Добре, що це лише поодинокі моменти. Загалом же з цим у нас ще все гаразд: вас і полікують уважно і ретельно, часто вдіявши неможливе, і обслужать з усмішкою й побажанням доброго дня, і простять вашим дітям юнацьку шкільну витівку, не обливши їх потоком гніву, і навіть ДАІшник, побачивши за кермом розгублену маму, з двома малими дітьми на задньому сидінні, відпустить її без протоколу за явне порушення.

Але це – дрібні острівці оптимізму і віри у людство у величезному океані байдужості і пофігізму, де, треба визнати, ми перебуваємо. І не у плаванні, на жаль, а у некерованому дрейфі. Бо, скажімо, навіть у ситуації Олени, знайшлися захисники тітоньки з Водоканалу, які намагалися переконати фейсбук-аудиторію, що тітонька не винна, бо вона з планового відділу, а телефонувати слід у аварійну службу (того самого відомства). Ну а плановий відділ дуже зайнятий для цього, бо планує, ймовірно, чергове підняття тарифів. Ну і в результаті захисники «планового відділу» зриваються на мат і сарказм, а споживачі ставлять собі чергову галочку у графі «слід шукати інший вихід, бо тут нема з ким говорити».

Як і нема з ким говорити у ЖРЕРі, який мені щомісяця надсилає квитанцію на 50 гривень за утримання будинку. Хоча мені доводиться платити і їм 50 гривень, і ватомийці, яка відмиває моє авто після їхнього «утримання». Бо ті, хто «прибирають» мій двір, насправді, прибирати його не вміють. А тільки здіймають пилюку, яка залітає до нас у вікна, легені, очі і ночи, а по ранковій росі сідає на мій скромний засіб пересування, роблячи його ось таким.

І це коштує 50 гривень? Чи може 50 гривень на місяць коштує ось таке «утримання будинку», яке я показав на наступних фото, просто вийшовши з квартири на 5 хвилин з фотоапаратом? Чи встановлені у всіх під’їздах погані соснові двері, які не зачиняються, а у третині випадків вже просто відпали? І це справді те, за що потрібно пригнати до міської ради ромів і сумнівних осіб, «знімати» міського голову, який примушує працювати і не дозволяє збирати по 50 гривень з квартири за ніщо. Бо насправді, никому нич не треба. Окрім спокою і грошей «за так». Бо так було і звиклося. І всім добре і зручно. Окрім простих ужгородців. Більшість з яких просто не можуть звернутися ані до мера, ані до заступника, ані до простого чиновника Водоканалу.

Давайте змінимо цукерки у цій коробці, га?