Назад до СРСР бодай у спогадах

Через два десятиліття незалежності в Україні продовжують ностальгувати за Радянським Союзом

Всі ми родом з дитинства, як казав класик, але якась частина нас на довершення – з дитинства радянського. Якщо ви згадуєте Хрюшу і Степашку з ніжністю, школярем мріяли потрапити в «Артек», знаєте, як виглядає етикетка на пляшці «Тархуна» та що таке діафільм – то бодай трохи ви таки пожили в СРСР. 

21 рік – ціле людське покоління – існує незалежна Україна. Однак співвітчизників, які ностальгують за Радянським Союзом, не лише не меншає, а, складається враження, навіть більшає. 

У соцмережах Інтернету записи, присвячені життю й побуту в СРСР, завжди викликають купу відгуків. Люди діляться одне з одним фотознімками з типово радянськими ситуаціями, речами, іграшками. Ностальгійно додають, згадуючи якусь залізну вантажівочку, з якою гралися у 1985 році, що тепер таких не роблять, що ті іграшки були з душею, а нині все витіснив бездушний Китайпром. Зрештою, попри те, що вже 20 років не існує радянського кінематографу, він все ще залишається улюбленим для мільйонів українців і тогочасні гіти крутять на всіх вітчизняних каналах з року в рік. 

З власних спостережень відзначу: хоч така ностальгія характерна й для сусідньої Росії, у нас вона суттєво інша. Якщо росіяни, яких, зокрема, стимулює й державна пропаганда, більше нудьгують за світовими досягненнями Союзу – «яку країну втратили!», то українцям притаманніше сумувати за «маленькими радощами дитинства, яких тепер не відчуєш».

Частково цю думку підтримує й ужгородський журналіст Олександр Попович, котрий не приховує, що з часів СРСР має тільки приємні спогади та завжди готовий дискутувати з тими, хто стверджує, мовляв, то була лише імперія зла й нічого позитивного в ній не було.
«Моїм близьким друзям відома моя ностальгія за СРСР. Нові ж знайомі, як правило, молодшого віку, часто щиро й бурхливо дивуються, а іноді й усерйоз ображаються на мене за таку «крамолу», – розповідає Сашко. – Насправді ж, небагато хто здатен зрозуміти, що моя ностальгія – за радянським дитинством. Щасливим дитинством. Так уже сталося: попри небагате життя моїх батьків, я мав усе, про що мріяв: і програвач платівок, і годинник, лижі, фотоапарат, а згодом магнітофон. 

При цьому батьки виплачували «розстрочку» за машину довгі роки, і наш раціон був дуже небагатий. Але було якось… спокійніше. Попри дитячу забезпеченість, сум мій не за матеріальними  речами, а за атмосферою. Люди були добріші і вміли допомагати одне одному. Так, десь були «дисиденти», але я був замалий і замолодий, щоб зрозуміти,  проти якої ідеології вони виступають. Мені було добре, нам було добре. 
Упевненіше, безпечніше, спокійніше, ніж тепер. А ідеологія і політика? Іноді здається, що нашому народові потрібен саме диктатор, щоб розвалена країна знову процвітала. Скидається часом на те, що наші люди здатні сумлінно працювати, не красти і не гидити там, де живуть, лише під страхом покарання. 

Метод пряника в нас не діє, як показали 20 років незалежності, а от у СРСР метод батога, точніше – дамоклового меча, дуже навіть допомагав тримати себе у рамках.

У нас тоді була краща музика, якась романтика, здатність думати серцем, а не лише кишенею…Ну, і я такий не один. Серед найпопулярніших сайтів в Інтернеті – 76-82.ru, присвячений пам’яті саме мого покоління. Таких, як я, багато, тільки зізнатися в цій ностальгії більшість боїться. Перед «новими людьми» незручно».

Власне, з Олександром погоджуються багато його ровесників і навіть молодших. 

Натомість є чимало й старших, які, однак, терпіти не можуть такої ностальгії. Тобто нині поділити «любителів» Союзу та «ненависників» за віковою межею не можна. Тут радше питання в ставленні до тих часів та вибірковості пам’яті: хтось воліє тямити лише позитив, інші ж насамперед згадують дефіцит, черги, інфляцію і таке інше.

Утім про те, що ностальгістів вистачає, свідчать і відомості, як спогади про СРСР нині намагаються застосувати в бізнесі. На телеканалах усе більше програм, присвячених радянським рокам. Підприємці випускають молоко в «трикутничках», кефір у пляшках з широким горлом та фольговою кришечкою, згущівку з етикеткою у відомих усім радянським дітям блакитних кольорах та пиво зі старими радянськими назвами й тодішніми наклейками для пляшок. Чи не в кожному українському більш-менш великому місті є ресторани, створені в «совковому» стилі. Вони мають неабияку популярність, бо там можна замовити знайомі з радянських їдалень страви, посидіти в тогочасному інтер’єрі, а в окремих навіть поностальгувати за традиційним для радянських офіціанток хамством. 

Нещодавно такий заклад відкрили і в Ужгороді. Причому людина, яку б, на перший погляд, мало хто міг запідозрити в ностальгійних почуттях – відомий мотоцикліст і один із засновників байкерського фестивалю в обласному центрі Олександр Суханов. «Я відкрив його, бо сам багато разів чув від людей, що вони відчувають тугу за колишніми часами. Тому постарався створити максимально схожу на радянську атмосферу: тогочасні інтер’єри, одяг персоналу, страви. Попри те, що заклад працює недавно, його відвідує досить багато людей, а значить, ідея виправдалася. Я й сам інколи відчуваю ностальгійні почуття за тими часами. Бо теж виріс тоді і не забуваю свого дитинства», – каже Суханов.  

Цікаво, що відвідує цей закладі багато молоді, котра, якщо й народилася ще в СРСР, однак пам’ятати його не може. 25-річний знайомий якось дуже радив мені туди сходити, захоплено описуючи обстановку. На моє здивування, мовляв, а тобі чого там цікаво – ти ж СРСР узагалі пам’ятати не можеш, відповів просто: ну це ж екзотика. Власне, цікавий момент: для молоді «совок» перетворився на такий собі елемент культури, як, наприклад, вечірка в стилі мафії. 

У цілому ж, звичайно, нічого поганого в ностальгії за Радянським Союзом немає. І навряд чи мають слушність ті, хто пов’язує її з нинішньою ситуацією в державі. Спогади про «кращі часи» апріорі притаманні людям. Втім головне – надто не захоплюватися будь-якою ностальгією. Адже, як відомо, в молодості і трава зеленіша, і дерева вищі, і сонце світить яскравіше. Тому згадуймо час від часу з теплими почуттями «ту» епоху, але не забуваймо, що живемо все ж таки вже в сучасній.