Стрілецькі бої з росіянами, звільнення міст і селищ на Київщині, знищення ворожої бронетехніки та контузія після мінометного обстрілу в боях на Луганщині. Це далеко не все, що пережив у свої 21 рік нацгвардієць Костянтин Курсов.
Повномасштабне вторгнення росіян застало його у добовому наряді у своїй частині. Вже за два дні його підрозділ вирушив на Київщину для оборони столиці. Під Києвом командир підрозділу оголосив, що поблизу помічений рух ворожої техніки й потрібні добровольці, які готові її знищити. Не вагаючись Костянтин і ще декілька хлопців підняли руки й направились на бойове завдання.
«Першим населеним пунктом, куди ми мали потрапити, був Мотижин. Ми мали разом з іншими підрозділами вибити звідти росіян. З першого разу це не вдалося. Я був у розрахунку протитанкового ракетного комплексу. Ми утримували перехрестя й очікували на появу бронетехніки противника, однак вони зайшли з іншого боку. Зав’язався бій. По нас працювали, як зі стрілецької зброї, так і з важчого озброєння. У підсумку поступив наказ відійти. Ми перегрупувались, зібрались силами й знову зайшли в Мотижин. Ми повністю вибили звідти росіян, а потім звільнили ще 22 населених пункти», – ділиться гвардієць.
Росіяни діяли підступно, розповідає нацгвардієць. Нерідко пересувались на автомобілях, які вкрали у місцевого цивільного населення. Таким чином вони намагались непомітно наблизитись до наших військових.
«Одного разу ми зупинилися на перехресті, щоб трохи перепочити та пообідати. У цей момент під’їхали дві автівки. Ми приготувались, а звідти спитали російською, чи ми свої. Тут ми помітили позначки з латинською літерою «V». Хтось відповів: «Свої!» і ми з усіх стволів просто розстріляли їх. Це були росіяни. Потім з’ясувалось, що ці машини вони вкрали у місцевої родини, але роз’їжджати довго на них ми їм не дозволили», – пригадує нацгвардієць.
Нацгвардієць доволі спокійно розповідає про свою роботу. Так, наче цей 21-річний хлопець палив багаття, а не ворожу бронетехніку. Тоді часу на емоції небагато було, пояснює він, а зараз відтворити їх неможливо.
«На війні, звісно, було страшно, але страх тільки заважає. Його треба приборкувати. Треба розуміти, що на війні якщо ти не будеш працювати по ворогу, то ворог буде працювати по тобі. Одного разу ми побачили БТР, випустили ракету і підбили його. Задні двері відкрилися, десант повилітав, а сама машина згоріла. Але часу святкувати влучний постріл в такому випадку немає. Бо треба швидко або заряджати наступний постріл по іншій цілі, або тікати, бо противник вже помітив, звідки ми стріляли».
Але все це було «квіточками», розказує Костянтин. «Ягідки» почалися на Донбасі. Туди його підрозділ переправили після виконання бойових завдань на Київщині.
«Ми опинились на кордоні між Донецькою та Луганською областями. Мій розрахунок входив до мобільної вогневої групи. За командою ми висувались на напрямки, де очікувались танкові прориви чи поява іншої ворожої бронетехніки. Скажімо так: у «найспокійніші» дні ми виїжджали по 3-4 рази на добу. Одного дня нам наказали зайняти позицію на одному березі річки. А на іншому були ворожі мінометники. Нас швидко помітили й почали обстрілювати. Спочатку працював один міномет, потім два. Декілька мін лягли метрів за 5 від моєї позиції. Командир побачив, що ми вже дезорієнтовані, бо нас тоді сильно контузило, і викликав евакуацію. Дочекавшись, коли обстріл припиниться, нас забрали звідти десантники Збройних Сил України».
Воювати важко, зізнається Костянтин. Ворогів багато, в них достатньо зброї й солдатів, але сил боротись проти них додає рідна земля і розуміння того, що ти б’єшся за свою Батьківщину і за свій народ.
«Я пам’ятаю, як нас зустрічали у звільнених містах. Ми їхали на броні, а люди виходили нас привітати: раділи, плакали, обіймали нас. В них самих небагато було їжі, але вони намагались нас чимось смачним пригостити. Одна бабуся все намагалась насипати мені цукерок в кишеню. І коли ти бачиш, як люди у напівзруйнованих росіянами містах і селах зустрічають нашу українську армію, то це надихає. Це дає дуже сильну мотивацію продовжувати боротьбу, помститись росіянам за кожну зруйновану долю, за кожного вбитого українця та українку. І особливо хочеться, щоб вони відчули на собі весь той біль і страждання, яких завдали нам».
Після шпиталю Костянтин продовжує службу. Зараз планує відновитись, підписати контракт і здобути військову освіту в одному з вищих навчальних закладів Національної гвардії України.