Дівчина з міцним характером, неймовірними мріями та амбіціями, більшість із яких удалося реалізувати. Саме такою є наша відома інваспортсменка Надія Дьолог, котра нещодавно в командних змаганнях із фехтування на візках в Італії виборола звання чемпіонки світу. Після успішних виступів на ЧС-2017 вона продовжує активно тренуватися і вже незабаром боротиметься на чемпіонаті України. Саме в розпал підготовки наша «зірочка» охоче погодилася на інтерв’ю з НЗ.
– Надіє, хто мотивував тебе до занять спортом?
– Я народилася на Тячівщині, в гірському селі Тарасівка, й із часом зрозуміла, що тут великого майбутнього не матиму. Постійно мріяла перебратися в місто, вступити до вишу й бути самостійною. Тривалий час хворіла, й коли лікувалася в обласній лікарні, перебувала в складному психологічному стані. Моя лікарка підтримувала мене й надихнула на зміни в житті. Саме тоді й вирішила, що хочу навчатися в Ужгородському університеті. Якось до мене в палату завітали дівчата, які опікуються інвалідами, й розповіли про обласну організацію спорту для інвалідів «Інваспорт», тоді й прокинулося бажання займатися спортом. Коли одного ранку сказала мамі, що перебираюся до Ужгорода, вона подумала – жартую, але це сталося насправді. Вступила в УжНУ, розпочала займатися пауерліфтингом, виступала в класичному жимі лежачи. Невдовзі стала чемпіонкою України, згодом – абсолютною чемпіонкою Угорщини, також виграла чемпіонат України й серед здорових спортсменок. Але через певні обставини припинила займатися пауерліфтингом. Через деякий час мені запропонували спробувати себе у фехтуванні.
Взяла до рук шпагу в 2015 році. В дебютному змаганні – кубку України-2015 – одразу ж потрапила до призової трійки, але це мене дуже «зачепило», адже завжди прагну бути першою. Тому після кубка зауважила своїм тренерам, що займаємося серйозно, бо хочу стати чемпіонкою. Насправді фехтування – важкий вид спорту, але під орудою Емілії Фазекаш та Оксани Рапинець зуміла досягти таких результатів.
– Що скажеш про останній чемпіонат світу в Римі?
– Нам важко дався старт – і емоційно, й по рівню, адже приїхали кращі з кращих спортсменів-візочників світу. Більш-менш була готова до такого перебігу подій, адже до цього брала участь у кількох етапах кубка світу, де теж посідала призові сходинки. Гадаю, що досягли хороших результатів, хоча в нас є розуміння: треба працювати й надалі, аби бути на певному високому рівні. За своїм характером не погоджуся в особистих змаганнях посідати дев’яте чи десяте місця, тому буду наполегливо працювати, щоб потрапити до трійки найкращих, адже хочу поїхати на паралімпійські ігри в 2020-му до Токіо. Торік я разом із іншими проводжала нашу паралімпійську збірну до Ріо-де-Жанейро, й це мене дуже розчулило та мотивувало, щоб і самій потрапити на такі величні змагання.
– На тренуваннях у тебе постійні спаринг-партнери лише хлопці?
– Так. Окрім мене, займаються ще троє хлопців. От сьогодні зі мною спарингував мій друг Тимур Попанич, який раніше займався фехтуванням, а нині віддає перевагу легкій атлетиці. Ще тренуються член паралімпійської збірної країни Максим Магула та кандидат у збірну Вадим Шутко. Можливо, саме це мені й допомагає більш якісно й упевнено себе почувати під час офіційних герців із дівчатами.
– До яких змагань нині готуєшся?
– 13 грудня в Києві відбудеться чемпіонат України, саме до нього активно тренуємося. Поїдемо до Києва в повному складі – усі четверо спортсменів.
– Почуваєшся захищеною в Україні як людина в такому стані і як спортсменка?
– Якщо брати до уваги соціальну сферу, зокрема доступність для людей із інвалідністю до всіх соціальних установ – від державних до розважальних, – то насправді нашій державі ще потрібно багато над цим працювати. Зокрема хочеться, щоб в Ужгороді громадський транспорт був адаптований для людей на візках, усі тротуари мали пониження, а будинки, де немає ліфта, також мали відповідні конструкції для самостійного підйому людей на візках. Але зазначу, що щось і робиться, покращується інфраструктура. Особисто я здобуваю в УжНУ фах соціального працівника й бачу себе після завершення спортивної кар’єри саме в цій сфері, де докладатиму максимум зусиль, щоб цей процес прискорити.
– Наразі ти вже відома спортсменка, тож цікаво, чи зустрічаєшся з людьми з обмеженими фізичними можливостями, надихаєш їх своїм власним прикладом не замикатися в собі, а розвиватися, ставити високі цілі й рухатися до них?
– Відверто кажучи, не зовсім вистачає часу на такі соціальні місії, бо одразу ж після офіційних стартів чемпіонату світу відновила тренувальний процес. Але при нагоді, коли зустрічаюся з людьми на якихось заходах, коли бачу певні недоліки у візку чи в інших питаннях, одразу ж підказую, що слід його змінити, даю контакти, де можна вирішити ті чи інші проблеми, в тому числі й пройти психологічну та фізичну реабілітацію в нашому спеціалізованому центрі в с. Сянки (Львівська область). Але наголошую, що все залежить від бажання самої людини.
– Що б хотіла побажати людям із обмеженими фізичними можливостями?
– Не боятися мріяти: якщо є мрія і мета, й ти щось робиш для її досягнення, то вона обов’язково збудеться!
Залишити відгук
Щоб відправити коментар вам необхідно авторизуватись.