На Ужгородщині від ножа злочинця загинув міліціонер

Затримуючи на Ужгородщині злодія-рецидивіста, від ножа злочинця загинув сержант закарпатської міліції Олексій Подрез 

Уже стікаючи кров′ю, правоохоронець зумів розрядити у свого вбивцю  магазин табельного Макарова. Їхні тіла так і знайшли поруч – застреленого «зека» з 25-річним тюремним «стажем» й зарізаного ним 25-річного міліціонера…

Сімнадцятого червня 2003 року о 4.30 група затримання пункту централізованої охорони міжрайонного відділу ДСО при Ужгородському МB УМВС у складі командира відділення старшого сержанта міліції Є.Сабо та міліціонера-водія сержанта міліції О.Подреза здійснювали об’їзд за маршрутом охоронюваних об’єктів в м.Чоп.

Під час об’їзду працівники міліції звернули увагу на чоловіка, який, побачивши міліціонерів, покинув велосипед, завантажений сумками та мішками, і кинувся втікати до залізничної колії. Був то місцевий нероба, добре відомий міліції злодій-рецидивіст. Фактично все своє свідоме життя – понад 25 років цей житель одного з таборів в Ужгородському районі провів по тюрмах за скоєння цілого букету злочинів. Стояв на обліку в міліції як особливо небезпечний рецидивіст. Такі за розум вже ніколи не візьмуться, а будуть і далі красти та грабувати.

От і тепер чопський злодій повертався в табір, обікравши дитячий садок у селі Соломоново неподалік Чопа. Дорогою «почистив» ще кілька сараїв і підвалів жителів Чопа. Поскладавши награбоване в лантухи (окрім продуктів харчування, там були й кілька крадених та задушених курей), злодюга завантажив ними поцуплений велосипед і тягнув усе в рідний табір.

Побачивши переслідувачів і почувши: «Стояти! Міліція!», рецидивіст кинув велосипед  і побіг у поле. Старший і більш досвідчений напарник порадив Олексію залишити все як є і їхати геть: мовляв, нікуди він не дінеться, завтра спокійно візьмемо його в таборі…  

Мабуть, так і варто було зробити, бо в темряві, коли не бачиш, що в людини в руках, все може статися. Взяли б наступного дня протверезілого злодія, відшукали б у таборі крадене, і пішов би він на свою чергову «посадку» в тюрму. А молодий міліціонер залишився б живим. Але…

Не той характер був в Олексія Подреза. Хлопець мав завжди загострене почуття справедливості. Можливо, ще й тому, що зростав без батька, якого вбили злочинці: повертався чоловік додому із зарплатнею, звернув на коротку стежину, а там його й підстерегли вбивці. Тож виховання трьох братів і сестер фактично лягло на плечі Олекси – старшого у родині. Опікувався ними, мов батько, кожного влаштував на навчання, роботу.

Усе своє коротке життя Олексій Подрез боровся з несправедливістю. Тому й тепер, залишаючись вірним Присязі та службовому обов’язку, 25-річний сержант міліції кинувся за злочинцем, не знаючи, що той озброєний…

Наздогнавши втікача, працівник міліції здійснив спробу затримати його. Однак несподівано злочинець розвернувся і підступно ударив правоохоронця ножем у груди. Смертельно поранений в саме серце ОлексійПодрез застосував табельну зброю і знешкодив особливо небезпечного злочинця. Але й сам  стік кров′ю…

Тіла їхні знайшли поруч: 25-річний міліціонер з ножем у серці та застрелений злодій-рецидивіст, чий загальний тюремний «стаж» був більшим, аніж Олексій встиг на світі прожити…

За беззавітну вірність Присязі, відданість справі захисту прав і свобод громадян, проявлену мужність та самовідданість наказом Міністра внутрішніх справ України № 644 від 18 червня 2003 року сержант міліції Олексій Анатолійович Подрез нагороджений відзнакою МВС України «Хрест Слави» (посмертно).

…Кажуть, що час – найкращий лікар. З плином літ забувається все: і добре, і зле. Проте навіть роки не здатні залічити душевної рани від втрати близької людини. От і ужгородка Наталія Подрез, вдова убитого злочинцем сержанта міліції, і тепер, через 11 років від часу трагедії, не може забути свого Олексія. Про коханого чоловіка матері щодня нагадує її донечка Каріна з жвавими карими оченятками – немов копія батька. Зрештою, сам Олексій, ще задовго до проведення ультразвукового обстеження та визначення статі плоду, незвіданим чином знав, що в них народиться дівчинка, навіть ім’я їй придумав – Карінка…

– Мій Олексій завжди прагнув справедливості, – каже вдова загиблого міліціонера Наталія Подрез. – Перед тим, як повернутися до мене на Закарпаття, він працював після армії в патрульній міліції у Харкові. І там під час затримання озброєного злочинця, який поранив його напарника, Олексій застосував табельну зброю та застрелив того зловмисника. Дуже він переживав тоді, що вбив людину, але начальство за цей героїчний вчинок його преміювало модерним магнітофоном.

– Ми почали зустрічатися, коли Олексій служив у нашому селі на прикордонній заставі. Але я вважала, що занадто молода для серйозних стосунків: лиш 16 років тоді мала. Олексій був на 4 роки старший за мене. Коли запропонував після демобілізації з армії одружитися, відповіла: мовляв, їдь собі додому, добре подумай, а життя покаже, бути нам разом чи ні. Поїхав він на рідну Харківщину, пообіцявши обов’язково повернутися. Справді, через три роки він приїхав. Наполягав, аби ми швидше побралися. Запропонував або мене забрати у Харків, або сам переведеться на Закарпаття. Коли я вибрала рідну домівку, він відразу й перевівся сюди. Спершу працював тут у конвойному взводі, а з травня 2003 року – в ДСО. Попрацював там лише півтора місяця…

– Коли Олексій заступив на те своє останнє чергування в Чопі, я саме поїхала на передпологове ультразвукове обстеження в Ужгород, – пригадує той страшний день Наталка. – Лікарі сказали, що все нормально, і я щасливою поверталася додому в рідну Кам’яницю. Їду в маршрутці, коли вОноківцях зупиняє нас міліцейська машина. Заходить в салон моя мама, вся заплакана. Каже, аби я вийшла з автобуса. А мене відразу страх охопив: запитую, з ким сталося лихо: з Льошею чи з моїм братом? Нічого конкретного не кажуть. А там уже й бабця моя, теж заплакана. На подальші запитання пояснили мені, що Олексій затримував злочинця і той його поранив… Цікавлюся, де він – кажуть: в лікарні. Наполягаю, аби відразу їхати до нього. Я тоді навіть не плакала: думаю, слава Богу, що живий. Та повезли мене чомусь не до чоловіка в лікарню, а в пологовий будинок. Заперечую, що мені не туди треба, та мене не слухають. У лікарні мені зразу вкололи якийсь препарат, зачекали, доки він почне діяти, і я заспокоюся. А тоді зайшов Петро Бронтерюк і повідомив про смерть Олексія…

Додому мене вже не відпустили. Я пам’ятаю, що заспокійливі препарати на мене чомусь не діяли. Спати я не хотіла, зате весь час в голові роїлися тяжкі думки. Оця перша ніч у лікарні була для мене найстрашнішою! Не хотіли мене на похорон відпускати, боялися, аби викидня не сталося. Та я дуже просилася. Сам похорон я, під дією всіх отих медикаментів, не дуже й пам’ятаю. Все було, мов у тумані…

Коли народилася донечка і дали на неї подивитися, я була вражена — як вона була схожа на чоловіка!

Дитина мене відволікала від сумних думок, далі було навчання в медучилищі. Усе це допомагало, інакше б замкнулася в собі й не знати, чим би все закінчилося…

Похоронили загиблого героя-міліціонера в Кам’яниці, де він провів свої недовгі щасливі роки з Наталкою. На могилі встановили добротний пам’ятник. А іменем Олексія Подреза названо той самий дитсадок ус.Соломонові, біля якого він загинув.

Вдова загиблого міліціонера Наталія Подрез працює в Ужгороді в поліклініці УМВС. 11-річна Карінка ходить тут до школи. Керівництво УМВС через мерію виділило їй в Ужгороді квартиру, однокімнатну, але свій дах над головою є. 

Життя триває. Про Олексія Наталці щодня нагадує її Карінка – немов копія коханого…

Володимир Павлюх,

СЗГ УМВС України в Закарпатській області