Мирослав Небесник: «Я мрію про вдячного глядача!»

Журналіст обласної газети, телекореспондент у відділі новин обласного ТРК, а нині – журналіст і редактор найбільшого футбольного телеканалу України. Усе це – про ужгородця Мирослава Небесника. Саме він «редагував» цьогорічний Фінал Ліги Чемпіонів, який відбувався у Києві. Людина, яка чимало поїздила Європою та світом, а скільки він знає про український футбол… А ще Мирослав – просто гордість Закарпаття і один із кращих спортивних журналістів України.

У переддень професійного свята спілкуємося про футбол і роботу, Чемпіонат світу-2018 та його бойкот, а ще – трохи про мрії та плани.

– Перш за все, вітаємо в Ужгороді, на тій арені, із якої  і почалася кар’єра спортивного журналіста Мирослава Небесника.

– Так, справді. Саме зі стадіону «Аванград» ми і транслювали матчі Першої ліги України. Тоді грало ще «Закарпаття» (яке пізніше перейменують на «Говерлу»). Пам’ятаю, як вибивали кошти на бензин для нашого «камазику» – ПТС-ки обласного телебачення. Це уже років із 8 пройшло, як коментував футбольні матчі. Купа спогадів!

– А чи одразу Ви зрозуміли, що спортивна журналістика – ваше покликання?

– Усе розпочалося ще у дитинстві, коли на приставках грали із братом і все, що відбувалося, коментували. Рідні завжди сміялися з мене: «От ви тут усе обговорюєте, може, ще і коментатором станеш!». Посміялися-посміялися, а зрештою так і трапилося. Першою сходинкою саме у спортивній журналістиці для мене став дзвінок зі Всеукраїнського видання. Телефонували з приводу підготовки матеріалу щодо виходу ужгородської «Говерли» до Прем’єр-Ліги. Це було, здається, у 2006-му році.

– І все ж, як журналісту обласних видань, доводилося робити матеріали не тільки спортивної тематики?

– Звичайно. Я до того, як почав працювати тележурналістом, був у редакції однієї обласної газети. Доводилося братися за різні теми: від відкриття художніх виставок, матеріалів про села та життя місцевих мешканців до інтерв’ю із депутатами облради. Це були матеріали на буденні теми у газеті. А от на обласне телебачення потрапив не з першої спроби. Тоді дуже престижно було працювати саме там, усі, можна сказати, мріяли потрапити у штат. Коли прийшов вперше – переадресували на ранкову редакцію. Потім звідти – знову у відділ новин. Тоді я дуже розгубився, не міг розповісти навіть хто я, навіщо прийшов – колінця затряслися.  Працювати мене так і не узяли. Пізніше спробував попрацювати на іншому каналі, здобув перший телевізійний досвід, але хотів потрапити саме на обласне. Прийшов за рік – колінця уже не тряслися, був упевнений у собі. І мене взяли. Уже згодом із колегами започаткували програму «Час футболу», із якою об’їздили усе Закарпаття. При тому, я залишався у новинній редакції. Там усі спортивні події переважно були за мною. Це і стало таким ґрунтовним кроком на моєму шляху  у спортивній журналістиці.

– Коли прийняли рішення крокувати далі – уже не на обласному, а на столичному, Всеукраїнському рівні?

– Якийсь час у мене вдома не було тематичних футбольних каналів. І ось мені вдалося провести кабельне телебачення. Увімкнув телеканал «Футбол», а там – «біжучий рядок»: шукають журналістів. Уже наступного дня  відправив резюме, ще за якийсь час зателефонували, поїхав до Києва на співбесіду. Там довелося пройти, можна сказати, усі кола пекла. Але мене таки узяли. За майже 10 років існування телеканалу, там напрацювали схему роботи, зокрема, і з новенькими журналістами. Спочатку ти виконуєш усю чорнову – «чорну» роботу. Наприклад, усе той же «біжучий рядок», короткі інформації для ведучих. Потім – знімати сюжети на найбільш непопулярні теми: засідання ФФУ, конгреси, виконкоми тощо. Той, хто витримує – іде далі у бій. У мене вийшло. Пам’ятаю свої  перші виїзди на інтерв’ю. Тебе, так би мовити, кидають у басейн без рятувального кола. І ти плаваєш, як умієш. Я дуже готувався, червонів – усяке було. Але я це пережив, не пам’ятаю, як саме. Та пережив.

­– Інтерв’ювати доводилося і футбольних зірок. Який у вас найяскравіший спогад?

– Що стосується записів інтерв’ю із зірками, то тут так само, як і футболістів на полі. До стартового свистка у тебе є мандраж, ти переживаєш за все. Але щойно лунає стартовий свисток, тобто ти береш мікрофона до рук і задаєш перше питання, то це інтерв’ю уже не відрізняється для тебе від того, коли ти спілкуєшся із головою облдержадміністрації (усміхається, – авт.).

Є у мене одне включення, за яке  досі червонію, коли згадую. Це інтерв’ю із Олегом Блохіним – є у нас така неоднозначна постать в українському футболі. Олег Володимирович очолив київське «Динамо». І уже пропрацював із клубом півроку, поїхав на єврокубковий поєдинок проти французького «Бордо». Для мене це було перше закордонне відрядження. «Динамо» тоді програло 0:1, вилетіло із Ліги Європи на стадії 1/16. Блохін дуже не любив після таких ситуаціях давати інтерв’ю. Я знав, що у Легенди є така… особливість, але десь не був до цього готовий. Підготував, на мою думку, низку розумних питань. Утім, Олег Володимирович вирішив на них відповідати одним словом. При чому словом таким, що інтерв’ю хотілося уже і зразу завершувати: і йому, і мені. Але у нас прямий ефір! Я розумію, що потрібно продовжувати спілкування. У якийсь момент він мені сказав фразу: «Хватит задавать глупые вопросы!». От тоді я поплив. Добре, що керівництво лояльно ставиться до молодих журналістів, підтримує їх. А для мене це був момент виховний – десь перевірка, випробування, як діятиму у стресовій ситуації.  Я ці «глупые вопросы» запам’ятав на усе життя, і тепер добре думаю, коли задаю питання. Не важливо кому – чи 18-річному футболісту, чи 70-річному найдосвідченому тренеру.

– Вам доводилося бути редактором чималої кількості матчів Ліги Чемпіонів. Цього року – студії Фіналу у Києві. Над чим працюєте зараз?

– Дійсно, я попрацював і як журналіст, і як редактор на єврокубкових матчах. Фінал у Києві не був першим для мене, але найбільш відповідальним. Бо такий важливий для Європи поєдинок приймала Україна. Те, над чим зараз працюю, – це підготовка ефірів, які охоплюють самі футбольні змагання. Тобто, усе, що відбувається до і після матчів. Відповідаю за інформаційне наповнення, зміст усіх цих програм, за кожне слово, яке скаже в ефірі експерт, журналіст та ведучий. Це те, що не бачать глядачі. Вони бачать, коли я у гарному піджаку, із краваткою, стою і щось розумне розповідаю про футбол. Та насправді це малесенька, якась п’ятдесята, частина із усіх функцій, які є у співробітників українського футбольного каналу. 

– Як людина, яка багато працює в українському футболі, як оцінюєте його рівень зараз? Чи є у нашого футболу майбутнє?

– Майбутнє нам можна будувати, коли є консолідація і усі хочуть розвитку. Наразі у нас не усі прагнуть розвиватися. Це усе, що можу сказати.

– А чи є в українському футболі та команда чи та окрема персоналія, за яку ви вболіваєте?

– Я вболіваю за усіх закарпатських футболістів! Тих, які грають у Прем’єр-Лізі, у Першій лізі. Таких, насправді, є достатньо. Не треба говорити, що повністю помер увесь закарпатський футбол. Є гравці, які виступають на дуже непоганому рівні. Той самий В’ячеслав Чурко, який нині грає за Маріуполь. Завжди тримаю за нього кулаки. Він зробив свій внесок, аби команда потрапила до Ліги Європи. От і можна сказати, що за закарпатців я дійсно вболіваю. А взагалі – треба вболівати за український футбол. Тільки тоді можна будувати як спортивну журналістику, так і загалом вносити свій вклад у розвиток футболу України.

– Вистачає часу стежити ще і за закарпатським футболом?

– Звичайно, намагаюся стежити, огляди читаю. Новини усі, що стосуються футбольного клубу «Минай», зокрема. На жаль, не за усіма командами Закарпаття є змога стежити в Інтернеті. А щодо «Минаю» – питань нема: видно, що усе налагоджено. Команда розвивається, уже працює як професіонал. І нарешті отримала статус професійного клубу. От за ними стежити – одне задоволення: із початку зародження «Минаю» дотепер, до отримання атестату на участь у Другій лізі України. Побачимо, як хлопці заграють.

– А як щодо національної збірної України?

– Зі збірною, наразі, великих проблем не бачу. Тут усе прогнозовано: триває будівництво команди. Кожен тренер будує команду під себе. Раніше була одна збірна, зараз 40% команди змінилося, нові футболісти втягуються. Дійсно, за два роки уже могли б і втягнутися. Попереду новий відбірковий цикл – побачимо. А ще на збірну України чекає новий турнір – Ліга націй. Це теж стане новим досвідом. Зрештою, маємо тренера з ім’ям – Андрій Шевченко за два роки набув певного досвіду і уже не буде, так скажемо, «зеленим юнаком» у тренерському плані, маємо право його питати!

– І тим не менше: наша команда не пробилася на цьогорічний мундіаль. А Чемпіонат світу таки триває у Росії. Як вважаєш: чи доцільно взагалі українським каналам транслювати головні футбольні старти чотирьохліття із країни-агресора?

– Це, насправді, дуже глобальна тема. Як би це банально не звучало:  збірна України, своїм не потраплянням, тільки поклала останній камінець на шальки терезів, які переважили у бік не транслювати Чемпіонат світу. Позиція усього нашого футбольного телеканалу одна: ми будемо ігнорувати, бойкотувати Чемпіонат світу-2018. На нашому каналі  його не буде. Вважаю, що це абсолютно правильна позиція. У ситуації, у якій зараз перебуває Україна, кожен канал, який себе поважає, не буде показувати футбол із Росії. Якби «Футбол» придбав права на трансляцію (а така можливість була), то довелося б їхати, відправляти наші камери, людей туди. Працювати так, ніби нічого не відбувається. Працювати так, як у Франції чи у Бразилії на турнірах: наші журналісти були у вирі усіх футбольних і навколофутбольних подій тих Чемпіонатів. У Росії це було б просто неможливо. І змусити кореспондента їхати у країну-агресор – просто ніяк, це неправильно. Мене б ніхто не змусив. Так само, як і моїх колег.

– Це свідома позиція справжніх громадян України.

– А по-іншому ніяк!

­– А взагалі вам доводилося працювати на Чемпіонатах світу?

– На жаль, поки ні. У Бразилію у 2014-му я так і не потрапив. Туди їздили 5 знімальних груп нашого телеканалу. Я був у запасній, шостій, і з лави запасних стежив за усіма баталіями. Так ніхто і не захворів (сміється, – авт.)  – а я на поле так і не вийшов.

­– Інша справа із Чемпіонатом Європи. Знаю, що на головних футбольних змаганнях континенту Ви побували.

– Робота на Євро у Франції у 2016-му – це два тижні неймовірного досвіду. Подекуди – неймовірного пекла, роботи без сну. І це без перебільшення: знімаєш до другої години ночі. Це разом із футболом – ще і додаткові матеріали: фан-зони, вболівальники тощо. Потім до шостої ранку монтуєш, а о дев’ятій за європейським часом у тебе пряме включення. А готовий сюжет повинен у цей час лежати на столі у редактора у Києві. Були там ще й інші фактори як, наприклад, повільний Інтернет. Але ми усі розуміли: представляємо честь каналу, честь держави – бо зранку на твої матеріали чекає уся Україна. І підкачати не мав права. Довелося попітніти, але цей досвід, ця неймовірна атмосфера Чемпіонату Європи ніколи не забудеться. А ще завжди допоможе.

–  А якщо ми говоримо про мрії та цілі. До чого прагне Мирослав Небесник?

– Усі мої мрії пов’язані із родиною, із моєю сім’єю. Аби у всіх моїх усе завжди було добре. У професійному плані? Звик крок за кроком ставити собі завдання, як-то кажуть: «Вирішуватимемо проблеми в порядку їх надходження»! Утім, я дуже мрію про вдячного глядача. Аби те, що ми робимо, було йому цікавим. От і все. Напевно, більше нічого і не потрібно. А у плані побажань закарпатському футболу… Дуже хочу, щоб повірили у відродження його у краї на професійному рівні. Футболісти, від яких залежить дуже багато, змагалися на полі, а разом зі спортивними журналістами робили якісний продукт. А глядач це цінував: ходив підтримувати, а згодом дивився огляди. Аби це було цікаво!

Ми ще довго говорили про  спорт і футбол, про роботу закарпатських журналістів на спортивній ниві краю, про стадіони в Ужгороді і про першу сходинку до відродження професійного футболу на Закарпатті, про надії на заповнені трибуни та закарпатців на полі… Мирослав Небесник – та людина, яка надихає рухатися далі. Розвиватися і допомагати рухати спортивну журналістику вперед. І завдяки таким людям, нам це таки вдасться!