Багато хто з тих, хто змінив місце проживання і громадянства, так чи інакше, повертається додому: у гості, на роботу, до живих нині або тих, хто пішов колись … Перебування більшості з них на батьківщині проходить поміченим досить вузьким колом найближчих і люблячих. Приїзду ж цієї людини, що стала свого часу мовчазно-багатозначним символом міста, чекають навіть незнайомі з ним. Михайло Мільмейстер – людина, що створила в не надто театральному Ужгороді справжній культ пантоміми; душевний ініціатор, у найневідповідніший економічно період, головного свята дітей і дорослих – фестивалю лялькових театрів, ось уже 12 років живе в Німеччині і знову й знову повертається до свого міста.
Для тих, хто колись наважився круто повернути своє життя, змінивши не тільки місце, але і країну проживання, перебування на цій землі розділилося чітким кордоном. З одного його боку залишилося «до», на іншому опинилося «після» …
М.Мільмейстер: Безумовно, такий поділ має місце. Я не скажу, що якийсь період втрачено, але грань існує … Нам досить складно «вписатися в поворот». Багатьом з нас … Адже ключ до розуміння країни – все-таки мова. А я, чи то через природні лінощі, чи то через вік, із цим пораюся досить важко. Інша справа – молоді. Вони дуже швидко адаптуються, знаходячи і слова, і їм застосування. Я не ностальгую, оскільки не надто «натягую» на себе цей формат. Тим більше, що постійно маю можливість приїжджати в своє місто, знову і знову знаходячи способи творчої і тут реалізації.
Різні світи, різне їх сприйняття, тим не менш, не роз’єднують людей, по-справжньому – творчих.
М.Мільмейстер: Безумовно, ми – різні. Ми – більш відкриті. В об’єднаній Європі існують ментальні відмінності. Скажімо, колишні, так звані – «східні» німці відрізняються від західних, більш «закритих». «Східні» більше схожі на нас і мені ближчі. Але горезвісна німецька пунктуальність, яку так складно зрозуміти слов’янам, для мене зручна. Я, наприклад, важко звикають до тутешніх «може бути», «колись», що в принципі означає «ніколи». Але є особлива категорія – позанаціональна – творчі люди. Коли опиняєшся в такому середовищі – відчуваєш такий комфорт, в якому мова і національні відмінності не є справою принциповою.
Свого часу через студію пантоміми, під керівництвом Михайла Мільмейстера, пройшло ціле покоління людей, спраглих творчої самореалізації. Сьогодні Михайло працює зі словом …
М.Мільмейстер: У нас існує самодіяльний театр (а до самодіяльності, маю зауважити, в Німеччині – особлива повага), в якому грають люди пенсійного віку – кому – за 60. Це – представники найрізноманітніших професій, у тому, колишньому, житті, як правило, не мали жодного відношення до творчості. Спочатку я намагався залучити їх до того, що знаю краще – до пантомімі. Потім ми перейшли до драматичних форм. До речі – пантоміма, як своєрідний вид аеробіки, для людей поважного віку, як і раніше, залишилася в нашій практиці. Так ось: з цією трупою ми поставили Чехова. Всупереч сформованій у декого думці, що Антон Павлович – виключно слов’янський автор, його драматургія на диво органічно «лягла» на моїх вікових акторів. Мабуть, ця людина знала багато більше людей свого часу. І душевні переживання, і почуття людські відобразилися в його монологах і діалогах, ставши зрозумілими для людей різних національностей.
І все ж саме його місто пропонує майстрові нові можливості творчої реалізації. Минулого року Мільмейстер ставив спектакль для свого улюбленого лялькового, цього – працює з трупою музично-драматичного …
М.Мільмейстер: Це – моя мрія: працювати з професійною трупою! Безумовно, побоювання завжди присутні. Але, по-перше, я знайомий з багатьма колегами, по-друге – я знаю ситуацію в театрі, так що прийшов не в стерильне для мене, так би мовити, поле. І найголовніше – це моє місто! Що ж стосується матеріалу, з яким працюю, це – мюзикл. Я дуже люблю цю форму. Мені здається, що це – один з найбільш високопрофесійних видів драматичного мистецтва. Тут задіяні всі складові: музика, голос, рух і танець, драматургія. Словом, робота – виключно цікава. І я дуже вдячний і авторові сценарію, і артистам, і керівництву театру, які довірили таку роботу мені.
Робота, творчість, будинок … Все ж, як визначають люди, які колись круто змінили саме своє життя, адресу всіх цих реалізацій?
М.Мільмейстер: Мій дім – там, де моя родина. Напевно, так би я відповів на це питання. Ви знаєте, багато хто з тих, хто виїхав, не хочуть повертатися і мають вагомі на те причини. Одні не бажають бачити, що відбувається з їх близькими, інші миряться з власним існуванням, закрившись у власній шкаралупі. А там, в шкаралупі – дуже по-різному. І не завжди найщасливіші – молоді. Так, у них більше шансів, але цілеспрямованість, наполегливість мають місце скрізь. Ми ж бачимо один одного. Саме там, за кордоном сутність кожного проявляється особливо чітко … Але в мене зовсім інша історія. Я приїжджаю не тільки до друзів. Мене ще завжди притягує справа. І багато чого з того, що я тут бачу, відверто тішить. Люди перестають думати лише про «хліб», адже і тут, і там після здобуття хоча б відносного добробуту настає момент пошуку істини. Хочеться чогось більшого. Я це і бачу, і відчуваю. А театр, як мені здається, чи не найкраще місце пошуку і сенсу, і життя, і самого себе?
В один з холодних зимових, не по-ужгородськи, днів, здивовані перехожі захоплено спостерігали, а потім – і долучалися, за діями міма. Він просто так вийшов у місто і просто так дарував перехожим посмішки, настрій і надію – життя налагодиться! І випадково знятий ролик з його виступом став топ-переглядом в інтернет-мережі. Спраглі за безкоштовним щастям меркантильні люди зрозуміли, що «руді» і «білі» клоуни об’єдналися: радість, пов’язана з сумом, а в смутка – наймудріша посмішка. Михайло Мільмейстер, що давно збагнув цей секрет, в черговий раз дарував своєму улюбленому місту посмішку …
Залишити відгук
Щоб відправити коментар вам необхідно авторизуватись.