Актуальність проєкту, який ще кілька десятиліть тому започаткував Даніель Фрідман, не втратилася, а радше навпаки, набуває цікавого ракурсу. Театральне дійство, що виникало завдяки переломленню світла в поєднанні з інструментальною електронною музикою, щоразу лунало по-новому, вражало глядача й дозволяло під іншим кутом глянути на простір. Будучи зовсім юним і, попри це, доволі наполегливим, Даніель створював навколо себе космос та з ентузіазмом показував його іншим. Усе це відбувалося в Ужгородському світломузичному театрі, відкритому 1982-го. Для читачів «НЗ» його засновник і режисер із задоволенням ділиться спогадами, досвідом та роздумами про майбутнє.

«У 17 я звернув увагу на те, що ніби бачу музику…»

Театр проіснував 8 років, до 1990-го. За час його функціонування команда дала вистави у Києві, Москві, містах Угорщини й Чехословаччини. «Спочатку це був кольородинамічний супровід до музики, яка мені подобалася (класика та ліричний рок), – розповідає Д. Фрідман. – У 17 я звернув увагу на те, що ніби бачу музику. Прочитав історію світломузики й уже не міг думати ні про що інше. Продовжував грати у рок-гурті – з 14-ти.

А в 21 рік став членом народного театру, де взяв на себе обов’язки світлохудожника та звукорежисера. Тут я міг експериментувати зі сценічною світлотехнікою. Також мене запросили організовувати вечори відпочинку в клубах та Будинках культури. Саме там уперше й застосував світлове оформлення зали за допомогою театральних приставок, які вироблялися для створення спецефектів на сцені. Такого в країні ще не було, адже танці в той час проводилися в освітленій залі. Крім цього, я ввів практику живого спілкування з публікою (сучасний діджей): розповідав про виконавців та музичні жанри. Тоді ж я перейшов на іншу роботу, познайомився з хлопцями-радіолюбителями. Навчився паяти, читати електронні схеми та з новим колегою, а згодом другом Михайлом Булановим, конструювати так звані кольоромузичні приставки.

Сам по собі процес був цікавим, та результат особисто мене не влаштовував, бо такі прилади й близько не відповідали моєму уявленню про світломузику як мистецтво. І я зрозумів – акцентувати слід на оптичні переломлення, художнє світло, а не електроніку.

Разом із тим, я був учасником ще одного театру – студентського. З фізиками нам удалося вперше випробувати лазер як джерело світла для отримання художнього образу. Опісля, вперше в історії радянського телебачення, ми зробили програму з лазерним «задником». Нами жваво зацікавилося Центральне телебачення та Естонське республіканське.

Першу виставу тривалістю 45 хвилин як самостійний жанр ми показали у 1981-му в Ужгороді, на базі міського Будинку культури облпрофспілки. Це, власне, і можна вважати датою народження театру. Театр стаціонарний відкрили восени-1982, а перший його сезон стартував у березні 1983-го».

Варто зазначити, що в 1987- му Даніель Фрідман створив професійний театр «Lux Aeterna». Він працював у приміщенні Закарпатського облмуздрамтеатру, але згодом покинув його стіни та розширив кордони. Важливий етап роботи команди можна було спостерігати в планетаріях Києва й Санкт-Петербурга.

«Глядач відчуває себе космічним туристом на наших виставах»

«У мене свій підхід до синтезу музики та світла. Усі розглядають останнє як додаток до музики, – продовжує Д. Фрідман. – Я ж – як два цілком рівноправні компоненти. І, плюс до цього, я ввів драматургію, чого ніхто не робив ні тоді, ні зараз. Тому й стало можливим створення світлових вистав, адже два абстрактні компоненти, інструментальна музика та світло, наділені драматургією. Без неї дійство швидко «приїдається».

Мої погляди сильно змінилися за роки. Я почав більше довіряти інтуїції, котра мене ніколи не підводила. Мій театр – це точно не розвага, а філософія крізь художнє переломлення, живе функціонування Всесвіту з високим ступенем реалізму. Ми навчилися моделювати космос тут, на нашій планеті, і це досі вражає глядача. Він відчуває себе космічним туристом на наших виставах.

Уваги притягували багато. В нас виникла традиція: після кожної постановки виходити на сцену до глядача й обговорювати побачене. Це дуже цікаво та корисно. Зали, в основному, були заповнені. Варто зазначити, що перший напівпрофесійний театр мав 71 крісло, а вже другий, професійний, – 250. У Міністерстві культури України, між іншим, завдяки нам офіційно з’явилася посада «режисер світлотеатру».

Стосовно процесу створення вистави, то він довготривалий. Від загального задуму до засвоєння технологічного інструментарію. Потрібні все нові й нові способи одержання так званого інтерференційного зображення, пошуки чогось придатного для переломлення тонкого пучка світла. Це, скажімо, уламок розбитого бокалу, з якого на Новий рік пили шампанське, а може, й лак для нігтів, щойно привезений для коханої дружини з Парижа. Особливо полюбляємо «гратися» силіконом. Пропускання лазерного променя крізь його краплю конкретної консистенції створює на екрані дивовижні образи живого космосу, який просто дихає».

Я поцікавилася, чи траплялися під час виступів казуси, як-от світло не вмикається чи музику не чути? У відповідь Даніель Фрідман пригадав історію, коли в муздрамтеатрі через димар на сцену проникла ворона. Вона сіла на раму величезного проекційного екрана, де відбувається головне дійство. Починалася вистава з казкового сходу сонця, пробудження природи, й деякі глядачі вирішили, що птах на екрані – це задум режисера.

«Акторів свого театру називаю світловим оркестром, а себе – його диригентом»

Ключовим соратником при створенні театру мій співрозмовник вважає Віктора Щурова. «Саме він є автором технічної та технологічної концепції театру, а я – художньої, – каже. – Варто зазначити, що актори театру – це світлові, лазерні та звукові художники. Я часто називаю їх світловим оркестром, а себе – його диригентом. Стосовно вистав, то постійно діюча афіша була двічі на тиждень, при цьому ми грали досить багато й на замовлення».

То чи можна відродити в краї театр світла й музики? Даніель Фрідман запевняє, що так, і це зовсім нескладно: «Звісно, спочатку потрібно знайти підходяще приміщення. Між іншим, те, в якому був перший театр, практично не використовується. Зайвий комплект обладнання в нас уже є. Туризм на Закарпатті розвивається добре, значить, окрім ужгородців, це додаткова принада для приїжджих. Що стосується власне відродження, то років 4 тому я пропонував зробити театр на базі УжНУ. Колишній «Комсомолець» зовсім пустував. Та окрім порожніх слів, на жаль, ми нічого не отримали. На щастя, є і добрі приклади. Кілька літ тому при справжньому ентузіазмі проф. Н. Каблака та кафедри оптики УжНУ ми зробили ніч «Космічного релаксу» в дуже живописному середовищі лабораторії космічних досліджень. Було багато молодих учених, лікарів, а от запрошені керівники університету вирішили, що наради таки важливіші…» (Мова про міжнародний інноваційний проєкт «Мистецтво космосу без кордонів», який організували на базі кафедри УжНУ та театру «Lux Aeterna», художнім керівником та режисером якого є Даніель Фрідман. Провели захід у вересні 2015-го. – Авт.).

«Хочу зазначити, що «Космічний туризм» у моєму розумінні, – це новий підхід для кращого самопочуття. Особливо в сьогоднішніх непростих умовах, незалежно від того, де ми знаходимося, – робота, дім, громадський транспорт. Важливо, аби ми могли «розвантажитися» і почуватися щасливими без ліків, наркотиків та алкоголю. Ми навчилися робити релаксаційні кімнати для офісу, лікарні, вокзалу тощо. Зовсім незабаром запускаємо також мобільну аплікацію. Тобто можливості завжди присутні», – додає мій співрозмовник.

Театр може бути базисом для досліджень та навчання

– І все ж цікаво, якщо «запускати» театр світломузики на Закарпатті, то з чого потрібно починати?

– Як я вже зазначав, потрібне підходяще приміщення – з високою стелею, де можна зробити повне затемнення, встановити зручні сидіння для глядачів тощо. Проекційне та звукове обладнання можемо зробити в наших майстернях. Навчити персонал теж не проблема. Важливо, щоб це були ті, хто розбирається у світлотехніці, оптиці, акустиці, ну і, звісно, відчуває музику.

Розкажіть детальніше про співпрацю театру світломузики з вишами.

– У нашому першому театрі були, здебільшого, студенти-фізики, траплялися й викладачі та наукові працівники. В останні кілька років ми справді тісно співпрацювали з різними вишами. Перш за все, це Національний університет ІТМО в Санкт-Петербурзі, де ведеться дослідницька та практична діяльність у галузі квантової фізики, оптики, голографії, світлового дизайну, психіатрії тощо. Усе це широко використовується в конференціях та на виставках. Також участь брали Перший санкт-петербурзький державний медичний університет ім. академіка П. Павлова та медінститут його ж імені. А кілька місяців, проведених нами на базі факультету охорони здоров’я університету м. Дебрецен (Угорщина), посприяли проведенню десятків тестів. Тим часом кооперація з Фінським університетом прикладних наук допомогла заглибитися в невідомий для нас на той момент неймовірний рівень взаємодії між студентами, викладачами й керівництвом ВНЗ. І, що важливо, ми навчилися правильно застосовувати наше ноу-хау в галузі стрес-менеджменту в невеликих компаніях.

Отже, вважаю, що театр може бути базисом для досліджень та навчання. Для УжНУ, в першу чергу, – для студентів хімічного та фізичного факультетів. Виш міг би демонструвати технологічний рівень, який не соромно показати, навіть якщо би в гості приїхала делегація НАСА. Було б доречно підключитися до співпраці й коледжу мистецтв. Думаю, Ужгороду саме час почати розвивати поряд із традиційним живописом та скульптурою й аудіовізуальне мистецтво. Вивчати щось подібне мали б і студенти музичного коледжу, якому пора би мати відділення звукового дизайну, електронної та кіномузики. Дуже корисним було би створення кафедри міждисциплінарних наук на базі УжНУ, муз- і-худколеджів. А базою для неї могли би стати театри й галереї області.

– Як студентам допоможе досвід театру світломузики?

– Як студенти-медики щоденно практикуються на базі лікарень, так і вищезгадані можуть у театрі. Фізики, наприклад, – будувати нові оптичні й багатоканальні акустичні схеми, хіміки – створювати нове неоднорідне середовище та спостерігати, які художні образи народжуються в них під руками під час проходження лазерного проміння. Майбутні музиканти – створювати музику для театральних постановок, експериментувати з новими звуками та тембрами. Студенти художнього коледжу – працювати з кольором, композицією… Слід додати, що все це здатне приносити дохід. Погодьтеся, було б набагато цікавіше вчитися в такому оточенні, розвиваючись у міждисциплінному середовищі й готуючись до викликів сучасного суспільства.

У державні галереї та музеї не завадило би вдихнути життя

– Розкажіть, чому ж робота театру була припинена?

– Причина доволі банальна. Перший театр я залишив через порушення справи проти мене. Другий – через припинення фінансування, пов’язане зі стрімким наближенням розпаду Радянського Союзу. За незалежної України я продовжив діяльність театру влітку 2002-го. Дійство проходило в Київському планетарії. Цей період, вважаю, став колосальним технологічним проривом. Ми працювали на куполі діаметром 23 метри з обладнанням, зробленим власноруч. І хоча змайстрували його в гаражі, за художніми можливостями воно має безліч переваг порівняно навіть із відомими зразками, які коштують сотні тисяч євро.

Із відстані прожитих років та набутого досвіду скажіть, чого не вистачає закарпатським театрам?

– На превеликий жаль, нинішній театр – це, багато в чому, відголосок колишнього радянського, як відомо, дуже слабкого. Ужгородський та мукачівський театри не були потужними як у плані режисури, так і сценографії. Виняток – кількарічна присутність Станіслава Мойсеєва, з яким мені пощастило працювати над сучасною оперою, першою в СРСР театральною постановкою з лазерною сценографією. В обласному управлінні культури потрібні нові обличчя, нові підходи. Терміново!

Попри те, що наразі театр світломузики в Ужгороді вже не функціонує, Д. Фрідман переконаний: його набутий досвід допоможе не лише естетично задовольняти закарпатського глядача, а й спростить та, зрештою, вдосконалить навчання школярів і студентів. Він наголошує: «В Ужгороді, як і в будь-якому іншому місті країни, у системі культури та освіти є велика кількість приміщень, які використовуються не за призначенням або й зовсім не використовуються. Створюючи ініціативні спільноти, можна би впливати на місцеву владу, аби передати їх для колективної творчості. У діючі державні галереї та музеї теж не завадило би вдихнути життя, перемістивши туди частину занять під творчі лабораторії. Те саме стосується і конференц-залів міських та обласних адміністрацій».

Даніель Фрідман – багатогранна постать, про яку слід писати книжки, адже так багато недосказаного… Ідей та планів у нього чимало. Й він мотивує своєю творчою діяльністю та глибоким баченням сьогодення і нас думати ширше, уникаючи штампів, стереотипів. Настав час діяти, активно розвиваючи культуру в області. Засновник першого в Радянському Союзі театру світломузики, а нині художній керівник та режисер «Lux Aeterna» відкритий до співпраці.